«В один момент вулиці стали безлюдними»

Хрипко Олександра, 15 років, Новогродівський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІII ступенів №7, м.Новогродівка

Есе «Один день»

Війна - це гіркі сльози, це смерть, розлука... Війна неначе грабіжник, краде найцінніше, але в її випадку - життя, і,на жаль, неможливо відновити або купити нове.

До болі у грудях сумно, від того, що навіть нам - новому поколінню у двадцять першому столітті довелося пізнати, що це таке...

Ми знаємо як це, сидіти у ванній кімнаті, ридати та молитися всім святим, щоб снаряди не прилетіли в твою домівку або в домівки твоїх близьких...

Пам'ятаю, чотирнадцятий рік, мені було вісім років і мати щоразу, як було потрібно йти до магазину, заспокоювала мене та мого брата і розповідала, що і як робити, якщо знову почнеться обстріл..

Стосовно обстрілів... Це було дуже страшно, особливо вперше, коли ніхто не чекав на цю подію, це був звичайний день, та раптом затремтіли вікна та навіть дзеркала...

В один момент вулиці стали безлюдними, майже тиша, але постріли не давали про себе забути, нагадували про себе звуками пострілів... Декілька разів вони обстрілювали весь день.Обстріл відбувався менше ніж 40 кілометрів від нас.
Жахіття та й тільки, в мене немає навіть слів, щоб описати, що ми тоді відчували. 

Життя тоді було дуже важке, навіть звичайної води не було. Люди їздили до найближчих ставків, набирали воду та приїздили її роздавати... Усі вставали в величезні черги, щоб вранці було чим вмитися.

Та що можно говорити, якщо війна ще йде, танки на вулицях для нас стали звичайною буденністю, а людей в формі бачу частіше ніж звичайних людей.

Я, як і багато тисяч , ні, навіть мільйонів, сподіваємося, що це жахіття невдовзі закінчиться, ми побачимо мирне небо, зможемо без будь-яких проблем їздити до своїх близьки  у Донецьк, Луганськ...

Нехай завжди буде сонце! Нехай завжди буде мир!