«В одну мить усього не стало»

Снаряд упав перед будинком. Це було вночі. Ми чули вибухи – вийшли в кухню. Вікно розбило, усе полетіло: пил, дим, гар. Усе шипить десь. Потім тихо, начебто, заспокоїлося все, що не бомбили.

Іншого разу був [обстріл] у 2015 році, з 12 на 13 серпня.

Сиділи недовго… Потім чуємо: вибухнуло раз, вибухнуло два. Я думаю: «Знову щось розбили». Чую, кричать люди: «Пожежа, горимо!». Сусіди вибігли: «Давай, вилазь!»

П’ять хвилин посиділи… Стріляли колами, десь далеко падало. Ми вийшли – усе горить, дах горить. Намагалися гасити – нам було що рятувати. Воно не так сильно й горіло, але вітер роздмухав сильно.

Пожежники без води приїхали. Спочатку їм не дозволяли проїхати, потім приїхали без води, потім приїхали вже з водою. Хлопці старалися, що могли, те робили.

Тут стояв куточок м’який, поруч із куточком крісло. Було ліжко бабусине, телевізор, шафа, батарея. Стояв лимон, який родив постійно, цілорічно лимон був. Квіти були на вікні. Книжки. Апаратура вся розплавилася. Згоріли фотоплівки, старі знімки. Нічого не залишилось. Хотілося б, щоб держава просто відшкодувала. Чому мають допомагати люди, фонди, від когось відривати – іншим віддавати? Має відповідати держава за все.

У нашому підвалі ми врятувалися від вибуху снаряда. Було накрито залізом зверху, і в нас там був лом, щоб піднімати, якщо раптом завалить.

Нічого ми не взяли, бо неодноразово ховалися й ніколи із собою нічого не брали в льох. А коли вийшли з льоху, вже нічого не було. Переодягнутися навіть не було в що. Ні гребінця, ні зубної щітки, нічого. Усе згоріло.

Ми любили наш будинок. Це був наш куточок такий тихий, затишний. І в одну мить усього не стало. В одну мить ми все втратили. Смуток і ностальгія залишилися в серці.