Бондаренко Ярослав Володимирович, 12 років, учень 7 класу Покровського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання - Олена Вікторівна Коваленко

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Живучи у ХХІ столітті, ніхто не думав, що у нас буде війна. Кожна родина жила своїм життям, були у кожного плани на майбутнє.

Нажаль, мою родину війна не оминула. З 2015 по 2016 рік, у антитерористичній операції брав участь мій дядько, Бондаренко Євгеній Олександрович. Ми ніколи не думали, що наш тихий, урівноважений ,,Женька'' піде воювати. Він навіть не служив до цього в армії. Тому що він не міг стояти осторонь, коли ворог нищив його рідну Україну. Він зміг вистояти тоді з побратимами, захищаючи кордони нашої держави.

Кожного дня ми чекали на його дзвінок. Він стояв на обороні міста Красногорівка, Донецької області. З часів АТО є у нього відзнака та медаль за охорону Красногорівки, подяка за гарну військову службу. Повернувшись з війни, він дуже змінився, наче подорослішав років на десять. Потім повернувся до спокійного життя, влаштувався на роботу. Ось, начебто, і настав спокій у нашій родині. Але країну спіткало ще більше лихо, якого не чекали. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року почалася повномасштабна війна. І хто б міг подумати, що вона не омине жодної родини.

Мій дядько вирішив піти добровольцем на війну. На початку березня він пішов воювати у складі дев'яносто п'ятої окремої десантно-штурмової бригади. Вони стояли на обороні біля міста Ізюм, Харківської області. Оборона була дуже тяжкою, багато хлопців з бригади загинуло, а інші потрапили в полон.

Дякуючи Богу, наший Женька там, у цьому пеклі вижив. Його перевели до дев'яносто третьої окремої механізованої бригади ,,Холодний Яр''. Але, нажаль, у цій бригаді він побув зовсім трохи. Цілий тиждень ми не могли до нього додзвонитися. Все чекали його дзвінка. Були такі випадки, що не було зв'язку, або не можна було телефонувати. Всі намагалися оминати погані думки. Жили з надією, що наший Женька вийде на зв'язок.

Під час бойових дій, у момент, коли треба було зупинити ворога і не пропустити до наших позицій, Женя вступив у боротьбу пліч-о-пліч з іншими бійцями. Вони разом змогли витурити ворога, який кількістю переважав. Але в такому нерівному бою він загинув, тому що отримав поранення несумісні з життям. Цю страшну звістку нам повідомили двадцятого квітня.

Він загинув від ворожого артилерійського обстрілу градами, біля села Велика Комишуваха. Це дуже важко пережити, це велика втрата для моєї родини. Ми відчуваємо такий біль, що нікому такого не побажаєш.

Дуже шкода, що таким молодим він загинув. Провести його в останню путь прийшли усі жителі нашого села. У вічне життя на небеса проводжали героя односельці на колінах, в сльозах та болем у душі. Для моєї родини, як і для односельців він — герой! Він завжди буде у наших серцях. Женя загинув у боротьбі за незалежність України.

Але хотілося б, щоб ця війна була останньою, щоб нам ніколи не довелось переживати такий жах.

Ми переживаємо часи, коли усі слова, сказані раніше, набувають нових значень. Тепер ці слова вже не про почуття, які окриляють, а про біль та надію побачити знову, хоча б на мить…До смерті та втрати неможливо звикнути. Щоразу цей біль відчувається ще сильніше і пронизує усе тіло наскрізь.

Загарбники жорстокі та безсердечні істоти, вони не розуміють, що свободу, незалежність, любов до країни не відібрати у нас. Я впевнений, що мир та свобода буде зовсім скоро!

Пам'ять про нескорених українських воїнів житиме у віках!