Родина військовослужбовця тікала від обстрілів, взявши тільки документи, воду та печиво – ні про інше Оксана й думати не могла
У 2019 році наша родина переїхала жити до Харкова, так як наш татко військовий і його перевели на нове місце служби. Старші діти пішли до місцевої школи. Наймолодша донечка - в садочок. Я влаштувалася на роботу. Щовихідні виїжджали на прогулянки, щоб ближче познайомитися з містом. В нас з'явилося багато нових друзів.
24.02.2022 навічно закарбувався в нашій пам'яті страшним спогадом. Ми мирно спали в своїх ліжках, коли почався обстріл. Не вірилося...
В одну мить життя розділилося на до і після. Найстрашнішим було, що на той момент я була сама з трьома дітьми. Чоловік служив за 135 км від нас. Все, що ми взяли з собою, тікаючи, це були документи та рюкзак з водою та печивом.
Адже ми не знали, де будемо і куди потрапимо. Ми вирішили виїжджати на захід України. Навіть в найстрашнішому сні не може приснитися те, що ми пережили. З восьмої ранку ми сиділи на ж/д вокзалі і чекали на будь-який потяг. На наше щастя перший евакуаційний потяг з Харкова відправився о 17.00 на Київ. Це була дорога в нікуди та в невідомість. Адже ми знали, що й Київ потерпає. Завдяки небайдужим людям та рідним ми дісталися спочатку до родичів в Житомирську область, а згодом вирушили до рідних на Волинь. Спочатку було дуже тяжко. Навіть дотепер кожен неприродний гучний звук викликає сплеск страху та спогадів про той страшний день. Кожне відео рідного міста ранить болючим ножем в серце.
Ми дуже вдячні волонтерам та небайдужим, які нам допомогли на початку. Адже ми не мали навіть найелементарнішого - змінної білизни. Для когось це ставало смішним: «Ви що, не могли взяти з собою?» Але у ту хвилину я думала лише про те, як швидше та безпечніше вивезти дітей з того пекла.
На сьогоднішній день наш татко воює за незалежність нашої Батьківщини. Мої діти вже майже вісім місяців не бачили батька, а я – чоловіка. Віримо в перемогу! І все буде Україна!
