Я працювала досить довгий час (більше 20 років) у Сєвєродонецький загальноосвітній школі № 15 І-ІІІ ступенів вчителем історії. Чоловік, Дмитро, незважаючи на те, що у 2021 році пішов на пенсію у віці 55 років (мав пільговий стаж), продовжував працювати слюсарем-електриком на місцевому хлібокомбінаті (ТОВ «Домашній Хліб»). Донька, Анастасія, у 2021 році, закінчивши 9 класів загальноосвітньої школи, вступила до Лисичанського медичного фахового коледжу за спеціальністю «Фельдшер», та на лютий 2022 р. навчалася на І курсі. Син, Олег, отримавши атестат про здобуття повної середньої освіти (11 класів) у 2021 р., вступив до Харківського Національного Університету Радіоелектроніки на спеціальність «Комп’ютерна інженерія» та на момент початку воєнної агресії РФ проти України навчався на І курсі (але перебував вдома, бо в інституті було онлайн-навчання). Крім роботи, ми з чоловіком дуже полюбляли працювати на дачі (мали 12 соток городу за містом), де вирощували різні овочі та фрукти.
24 лютого 2022 р. зранку я дізналася про те, що розпочалася війна, але пішла на роботу до школи, бо адміністрація наполягала на цьому. Мої діти залишилися вдома, чоловік прийшов зранку з роботи (працював на хлібокомбінаті добу до цього). Велика кількість батьків у той день не пустила учнів до школи, але чоловік 50 все-таки прийшло. У цей день поблизу міста уже було чутно вибухи. І тому нашою метою, зважаючи на те, що розпочалася війна, стало не налагодити навчальний процес, а роздати дітей батькам. Близько полудня ми з цим впоралися, і адміністрація школи, дозволивши забрати трудові книжки, відпустила усіх вчителів по домам. Весь подальший період (до евакуації 10 березня 2022 р.) я з дітьми знаходилася вдома. Чоловік продовжував працювати - випікати хліб для містян.
Життя в місті до евакуації було важким. 25 лютого 2022 р. у тій частині міста, де ми проживали, вимкнули опалення… У магазинах поступово закінчувалися продукти. Двічі за цей час по 3 години приходилося стояти в черзі до місцевого магазину. Було взагалі незрозуміло, що буде далі… У цей час рятувалася від поганих думок виготовленням виробів із алмазної мозаїки.
Під час обстрілів міста військами РФ ми декілька разів ходили до підвалу СЗШ №4, яка знаходилася поблизу нас, та до підвалу будинку, в якому проживали. Складність була в тому, що для того, щоб потрапити до підвалу нашого будинку, треба було перебігати по вулиці з 4-ого під’їзду, в якому ми проживали, до 3-ого. Це було досить небезпечно.
5 березня 2022 р. військами РФ було обстріляно стару частину міста; з’явилися перші жертви серед цивільного населення. У той же день були «прильоти» поблизу сусіднього будинку (припускаю, що цей обстріл був із «Градів»). У цей час ми всією сім’єю перебували вдома і сховалися за «правилом двох стін» у коридорі квартири. Було дуже страшно, тому що здавалося, що наступний «прильот» може бути безпосередньо в нашу квартиру.
Унаслідок цього обстрілу постраждав не тільки сусідній будинок (повилітало скло майже у всіх квартирах, на балконах), а й криша павільйону дитячого садку №24, що знаходився позаду нього, та висипалося скло у дитячій спальні в нашій квартирі (або під дією вибухової хвилі, або від того, що уламок снаряду потрапив у раму вікна). Приблизно тоді ж у нашому кварталі вимкнули світло…
Останньою краплею, яка підштовхнула мене до евакуації, став черговий обстріл нашого кварталу о 4 годині ранку 8 березня 2022 р., коли нам прийшлося «злітати» з ліжок, та знову ховатися у коридорі квартири за правилом «двох стін».
Мною було прийнято рішення разом із дітьми відправитися пішки до сусіднього міста Рубіжного, де проживала моя двоюрідна сестра (приблизно 13 км), що ми і зробили. Чоловік ще залишався працювати у місті. Оскільки ми не маємо у власності транспортного засобу, то я з дітьми взяла зовсім небагато речей та продуктів (фактично те, що можна донести в руках).
Наступного дня, 9 березня 2022 р., до мене подзвонила дівчина-волонтер із Благодійного Фонду «Восток СОС», яка запропонувала безкоштовно евакуюватися 10 березня 2022 р. (я записалася на евакуацію ще в Сєвєродонецьку, знаходячись черговий раз у підвалі) на захід України, до Львова. Зважаючи на погіршення ситуації в нашому регіоні (тоді вже розпочалися обстріли й міста Рубіжного), було прийнято рішення евакуюватися втрьох, навіть не заходячи додому. Цікаво, що евакуація здійснювалася «Восток СОС» через мережу протестантських церков України.
Дуже чітко пам’ятаю день нашої евакуації, 10 березня: на вулиці мороз – 10 С; військові на блокпосту саджають нас у мікроавтобус волонтерів, які довозять з м. Рубіжного до м. Сєвєродонецька; ми втрьох йдемо по старих кварталах нашого міста, де зовсім безлюдно, бо люди поховалися по бомбосховищах…
Спочатку нас (21 людина) на маршрутці привезли до м. Слов’янська, де ми переночували в місцевому Домі молитви. Там нас нагодували та надали можливість помитися. Наступного ранку, 11 березня, на тій же маршрутці ми відправилися до м. Львова, куди добиралися протягом 20 годин. Надалі на нас чекав ще шлях на Волинь, бо евакуювалися ми саме туди, до родичів, на мамину Батьківщину, якої та той час уже не було в живих. 13 березня 2022 р. ми вже були на місці.
У цей же день рішення евакуюватися з Сєвєродонецька прийняв й чоловік Дмитро (евакуація була здійснена завдяки зусиллям Луганської ВЦА), і 15 березня 2022 р. наша сім’я нарешті возз’єдналася у селі Вишнів Ковельського району Волинської області. Пару тижнів ми прожили у наших родичів. А з 27 березня 2022 р. й донині проживаємо тут же, у селі Вишнів, в орендованій хаті.
2 квітня 2022 р. близько полудня мені подзвонила сусідка по дому з Сєвєродонецька (вона зі своїми батьками залишилася в місті, та фактично проживала у підвалі будинку) і повідомила про те, що в нашу квартиру влучила ракета, відбувся вибух та розпочалася пожежа. Також сусідка повідомила про те, що гасіння квартири силами МНС не здійснюється.
Наступного дня, 3 квітня 2022 р., мені на Viber родичка, яка зараз знаходиться в Німеччині, переслала відео блогера із Сєвєродонецька Олексія Ярового від 02.04.2022 р., який випадково зняв момент, як горить наша квартира.
Тоді ми зрозуміли, що наша квартира згоріла вщент та подали заяву про знищене майно в застосунок «Дія». Тільки у травні-червні 2022 р., коли до Сєвєродонецька почали їздити люди по своє майно, нам зробили фото руйнувань всередині квартири.
В евакуації життя нашої сім’ї Кацімон змінилося кардинально. З міських мешканців ми, за збігом обставин, перетворилися на сільських обивателів, тому що з кінця березня 2022 р. проживаємо в хаті з мінімальними зручностями. Серед усіх благ цивілізації у нас є тільки електрика. У будинку відсутня каналізація (туалет на вулиці), централізоване водопостачання. У дворі є колодязь.
Проблемою наразі стало те, що раніше, у мирному житті, було нормою: помитися, попрати речі тощо. І, якщо влітку ці питання було легше вирішувати (наприклад, можна було нагріти воду на сонці та покупатися), то в осінній період, коли знизилася температура повітря та нормою стали регулярні відключення світла, це стало набагато більшою проблемою.
Також прийшлося вчитися топити в хаті дровами. Такі умови проживання, які нагадують мені дуже часто середньовічні, підвищили роль чоловічої праці в сім’ї. І тому мій чоловік, Дмитро, який з початком воєнної агресії РФ проти України втратив роботу на Сєвєродонецькому хлібокомбінаті (при цьому втратив і додатковий заробіток), зосередився назараз на роботі по господарству.
До того ж у чоловіка погіршився стан здоров’я: почалися проблеми зі спиною. Під час проходження медичного огляду задля постановки його на військовий облік по місту проживання, було виявлено протрузію (запалення) дисків хребта. Але добре, що Дмитро ще у 2021 р. у віці 55 років оформив пенсію, бо мав пільговий стаж, і тому назараз отримує пенсійні виплати.
Я, на щастя, залишилися працювати в режимі онлайн вчителем історії у своїй школі №15 (з 2023-2024 навчального року – Гімназії №15) м. Сєвєродонецька, тому поки що маю стабільний щомісячний дохід. З початком війни стан мого здоров’я також погіршився. Часті припливи, підвищений артеріальний тиск, постійна дратівливість, неконтрольоване збільшення ваги тощо.
Також, несподівано для нас, великою проблемою стало те, що через воєнний конфлікт РФ проти України, розірвалися звичні для нас зв’язки. Проживаючи у рідному місті Сєвєродонецьку, ми мали улюбленого лікаря-стоматолога, лікаря-терапевта, перукаря; улюблені мережі магазинів та ринки тощо. Я чітко знала, у кого з продавців на ринку можна було купити якісне м’ясо, сир тощо… І враз ми все це втратили.
До того ж моїй доньці, Анастасії, потрібна була невідкладна ортодонтична допомога: на весну 2022 р. у неї вже протягом трьох років стояли брекети на зубах, і прийшов час їх знімати. Для того, щоб вирішити це питання, мені разом із нею прийшлося двічі з’їздити за 125 км до м. Луцька.
Син, Олег, також на початок весни готувався до ортодонтичної операції з видалення зайвого зуба, але її прийшлося відкласти. Також, зважаючи на те, що наше село знаходиться на відстані 3-4-х км від найближчого міста Любомля, проблемою стала і купівля продуктів харчування. Але раз на тиждень ми разом із чоловіком вимушені долати цю відстань (чоловік - на ровері, я – пішки) та здійснювати необхідні покупки (звичайно, в селі є магазин, але товари там коштують дуже дорого).
У цьому контексті мені все частіше згадується досить компактне рідне місто Сєвєродонецьк з його розгалуженою інфраструктурою, з максимальною доступністю завдяки мережі пасажирського громадського транспорту (тролейбуси, маршрутки) до усіх куточків міста (при цьому, за досить невеликі гроші)…
Незважаючи на всі труднощі нашого життя, влітку ми разом із чоловіком не полишили своє улюблене хобі, а саме: працювати на землі та консервувати овочі та фрукти.
Як я вже зазначала вище, разом зі мною евакуювалися і наші діти – син, Олег (на вересень 2023 р. виповнилося 20 р.) та донька, Анастасія (на травень 2023 р. виповнилося 17 р.). Війна, звичайно, позначилася і на їхньому житті. Анастасія не так давно зізналася мені, що після евакуації, протягом декількох місяців, їй снилася війна… Крім цього, війна, на мій погляд, забрала у дітей, на певний час, можливість дорослішати, приймати самостійні рішення тощо.
Справа в тому, що в 2021 р., як я вже зазначала вище, вони обоє стали студентами І курсу (Настя – Лисичанського медичного фахового коледжу, а Олег – Харківського Національного інституту радіоелектроніки) і з вересня 2021 р. проживали у гуртожитках у позначених містах, отримуючи навички самостійного життя. Але назараз ми знову всі разом... Навчання дітей відбувається в онлайн-форматі. Діти майже не комунікують з моїми рідними та односельчанами. Їм було значно важче, ніж нам, дорослим, призвичаїтися до сільського життя. Знаходять собі розраду в мобільних телефонах. Анастасія інколи полюбляє малювати (скоріше, перемальовувати) та вишивати бісером.
Але, незважаючи на все вищезазначене, життя продовжується… Як людина, яка займає активну життєву позицію, я ввійшла до Ради ВПО приймаючої громади (Вишнівської ОТГ) та з великим задоволенням беру активну участь у заходах, які проводяться у громаді. Так, протягом літа 2023 р. долучилася до реалізації проєкту «Крок назустріч: інтеграція ВПО в культурне середовище Вишнівської громади» (у рамках проєкту Kyiv Dialogue: «Створення в українських регіонах соціального капіталу для громадських ініціатив, орієнтованих на реформи», за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини): у селах громади проводила етнографічні вечори "Традиційна культура українців: від Волині до Слобожанщини", отримавши при цьому цінний досвід тренерської роботи. Також брала участь у дослідженні щодо рівня активності жителів та їхньої залученості в процес прийняття важливих рішень тощо.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
