Моя родина складається із трьох чоловік. Жили в селі, було в нас все, ми від рук російських фашистів постраждали. Хати немає, нічого не залишилося. Винаймаємо квартиру в Запоріжжі. Все наше село в Запоріжжі, бо там все повністю знищили, майже нічого не лишилось.

У нас були страшні обстріли! Два місяці просиділи по підвалах, і вирішили усім селом виїхати. Нас було там 140 чоловік, і всі виїхали. У нас там зараз дуже страшні бої.

Ми гуртувалися: по п’ять сімей, по три сім’ї. В наших солдат питали, коли можна, вони нам говорили, що є пів години, і ми тікали. У нас всі дома зруйновані, просто всі.

У себе у дворі я попрала і повісила дві футболочки. Міни прилетіли, і їх просто порвали. Мене спасло тільки те, що я була за гаражем. Це було справжнє пекло! Били по всьому. Як зайшли руські війська, у нас вже нічого не було - ми сніг по вулиці змітали, щоб напоїти скотину. Вони кожну хату пограбували. Навіть бойлери позрізали, позабирали всю побутову техніку.

Зараз там дуже небезпечно, навіть преса не могла проїхати. Ми туди не їдемо, бо боїмося. Спілкуємось з односельцями і не знаємо, куди повертатися. Мабуть, зможемо вернутись, як окупантів до Мелітополя виженуть. Вже почали села бити з вертольотів і літаків. Бідні наші хлопці-захисники… Це такий крик душі, що просто не передати.

В перші дні ми навіть боялись, як ліфт проїжджав. Тепер вже трохи відійшли. У Запоріжжі люди навіть не знають, що таке війна: музика грає, а десь хлопці в окопах гинуть. Це неправильно.

Я не знаю, як ця війна може скінчитися. Моїй мамі 81 рік, у неї вже й хата побита, і все побито. Я молю Бога, щоб хоча б якась одна кімната залишилася, щоб була криша над головою. В городі тяжко жити. Я народилася і виросла в селі, ми не звикли виживати в місті, але будемо триматися, кріпитися. Життя продовжується.