Наш Оріхів зараз на лінії вогню. Місто дуже сильно зруйноване, постраждало багато житлових будинків. Від міста залишилися одні зруйнування.

Нас бомбили й усіма видами артилерії, і літаками. Весь час зникало світло і вода, але електрику завжди налагоджували, а воду підвозили. Я не можу сказати, що ми дуже страждали - керівництво все робило, щоб у нас все було.

Ми довго не виїжджали: березень і майже весь квітень, хоча були дуже сильні обстріли. Але одного разу ми всю ніч не спали і вимушені були піти до родичів у підвал, просиділи маже три години. Після того ми вирішили перебратись у Запоріжжя. На той час уже дуже багато людей евакуювалося, а ми тримались до останнього.

Евакуацію з Оріхова організували на вищому рівні. В місті були автобуси, людей вивозили. Ми на своєму транспорті їхали. З собою забрали маму - їй 96 років, ледве ходить.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилась. Хочеться повернутися додому, на роботу в свою рідну школу, в свою домівку.