Наталія бачила різних людей. В її власній родині хтось чекає на перемогу України, хтось спокійно живе під росією. Але вона щиро вірить, що Україна поверне собі більшу частину загарбаних земель.

Родом ми з Луганська, давно переїхали в Маріупольський район, на узбережжя Азовського моря. Події 2014 року нас зачепили – зіпсувались відносини з родичами. Постраждав наш курортний бізнес, та потім усе налагодилося. А тепер ми потрапили в окупацію і виїхали в Івано-Франківськ. Дім наш залишився цілий, і, наскільки ми знаємо, до нього ніхто не зайшов.

24 лютого я ніч не спала, було погане передчуття. Я відчула вибухи, що були в аеропорту Бердянська - ми за 35 кілометрів від міста. Чоловік спав, я його не турбувала. Коли він прокинувся, я зайшла в Інтернет, натрапила на оголошення Путіна. Ми почали телефонувати синові в Харків, щоб вони перейшли зі спальні в коридор.

Було тривожно в перші дні.

У селі люди думали, що буде десант із моря, поглядали в бік моря, а окупанти прийшли з Бердянська.

По нам не били, нас просто обійшли по трасі, трішки пройшли через села, але ми цього не почули, нас не чіпали. Днів через десять почали ходити по домівках, але нас проминули. Вони ходили по якихось конкретних адресах, а на нас, певно, їм не вказали. Спочатку ми не знали, куди їхати, а коли почалася активна окупація, стало зрозуміло, що на Одеську трасу виїжджати небезпечно. Коли ми там їздили потім, бачили розбиті машини. Ми жили пів року в окупації, а потім виїхали через Василівку.

Наш дім біля дороги, і навпроти наших вікон навесні та влітку стояли російські військові. Це було неприємно: відчиняєш вікно, бачиш їх – і нічого доброго на думку не спадає. Було морально дуже тяжко, некомфортно, тому ми й виїхали. Поїхали в Івано-Франківськ, тому що син раніше виїхав із Харкова туди з товаришем.

Коли прийшли окупанти, у магазинах не стало нічого. Було складно навіть купити хліба. Страшно було те, що готівка закінчувалася, що ліків не стало в аптеках. А в мене хронічна хвороба, мені без медикаментів не можна. Знайомі з Бердянська зі своєї аптечки дали потрібні ліки.

Нам довелося виїжджати по полях, тому що для переїзду потрібні були перепустки.

На одному блокпосту стояв бурят, йому не сподобалося, як ми з ним розмовляли, і він двічі побив чоловіка, щоб ми з ним більш лагідно спілкувалися.

Важко було морально: у вікно глянеш, а там ці «зелені чоловічки», «зетки». І Маріуполь від нас за 40 кілометрів: ми бачили, як місто б’ють, нищать. У середині березня приїхали біженці, стало ще важче. Але якось пережили.

Коли окупували наше село, я думала, що більшість людей прорашистські. І мене приємно вразило, як співчували люди нашим хлопцям. Далеко не всі раділи приходу росії. Я думала, що в нас гірша ситуація. Хоча були й такі, що раділи. А коли на «Азовсталі» то все коїлося, видно було по людях, як вони переживали. Серед тих, хто виїхав із Маріуполя, різні були люди, але з тих, із ким ми розмовляли, більшість були за Україну.

А ще ми ходили до вежі на берег - там був зв’язок хоч якийсь - і жіночка років 50-60 комусь по телефону розказувала, як наші хлопці відбивалися. І вона була в такому піднесенні, навіть не зважала, хто стоїть поруч, що їй скажуть, що їй за це буде. Це вразило приємно.

Але були й негативні моменти: деякі односельчани раділи дуже, поспішали документи переробляти, номери на машинах заклеювати, де прапор України.

Наші погляди завжди були сталими. Та якщо з тими родичами, які залишилися на Луганщині, раніше ми ще якось спілкувалися, не дивлячись на різні погляди, то після 24 лютого з деякими зовсім зв’язок розірвали. Нам не було про що розмовляти. Але є в мене там і такі родичі, з якими я спілкуюся: вони чекають, коли прийде Україна. Їм важче, напевно, ніж нам, бо вони вже в тому середовищі дев’ятий рік.

Я реалістка. Я розумію, що всяке може бути. Я дуже надіюся, що, можливо, і не все, але більшу частину території ми відвоюємо. Хоча дуже хотілося б, щоб усе.