Мені 51 рік. Я зі Слов’янська. Усе життя пропрацювала вихователем у дитячому садочку. Зараз я без роботи, без жодного доходу, і ще не пенсійного віку. Сама виховую доньку. Вона виїхала за кордон з Харкова, де навчалась. Вона встигла закінчити університет у січні 2022 року. Отримала диплом із відзнакою та медаль. Саме тоді я востаннє її бачила. Тепер донька за кордоном, а я по всій Україні пересуваюся.
Гуманітарна допомога була протягом усього часу. Ліки я купую за свої кошти. Я без них не можу, бо в мене анемія. Мені донька допомагає матеріально. Я отримую дві тисячі від держави як переселенка, і все.
Я ніколи не могла подумати, що таке станеться. Моя рідна сестра живе в тій державі, що напала на нашу країну. Вона мене підтримує як може. Ріднішої людини в мене зараз немає. Я не очікувала, що таке може бути. Хоча в нашому регіоні війна з 2014 року. Тоді моя донька закінчувала дев’ятий клас.
У квартиру, яку винаймала донька, був приліт. Я розумію її психологічний стан.
Коли я виїжджала, то речей не брала фактично. Поверталася додому. Тоді там не було ні світла, ні газу. Зробила собі буржуйку. Рік тому в мене сталася пожежа, і я досі не можу запалити свічку.
Хочу, щоб у майбутньому наша сім’я з’єдналася і я повернулась до своєї професії. Мені зараз дуже не вистачає спілкування з моїми вихованцями. Вони мене підтримують, навіть ті, які виїхали за кордон. Пишуть і висилають фотографії. Це наразі має дуже велике значення, бо я розумію, що працювала недарма, присвячуючи своє життя дітям. Мені їх не вистачає, а їм – мене. Зараз мало хто може відвідувати дошкільні освітні заклади. Хочеться мирного майбутнього.
