Мені 48 років. Ми переселенці з Нікопольського району. У нас в перший день війни позакривалося все, не працювало нічого: ні школа, ні садочок. Нас з роботи відпустили додому. Ми в селі жили, тримали господарство, молоко здавали. Але заводи зупинилися, і нам не було за що жити. Довелося їхати. 

Подорожчало все, особливо побутова хімія, втричі. Громада видавала продуктові набори. Хліб також давали - по одній буханці. 

Газових балонів не було. Бензин у машину також не могли знайти. Світло вимикали, і води не було. Нам казали, щоб запасались водою. 

Ми шукали перевізника, котрий знав, як їхати. Він сам домовлявся на блокпостах, а ми стояли й чекали в черзі. В дорогу брали воду та їжу. 

Ми читаємо новини, і я вважаю, що війна закінчиться не скоро. Хоча нам уже хочеться додому. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. 

Мрію, щоб тихо було, і щоб ми добре жили. Щоб у наших дітей було краще майбутнє, ніж у нас.