Мені 35 років, у мене є чоловік і двоє дітей. Донька – першокласниця, син навчається у шостому класі. Ми з чоловіком працюємо.
В перший день було незрозуміло. Ми зранку не вмикаємо телевізор, тому не чули новин. Вибухів – теж. Збирали дітей в дитячий садок і школу. А потім, вже як вийшли до школи, то побачили, що нічого не працює, усіх дітей відправили по домівках. І на роботу сказали не виходити, бо почалася війна. А потім в нашому районі все стало дуже гучно.
Шокували вибухи і ракети. Ми жили недалеко від сірої зони з 2014 року і до військових були звиклі, але зараз набагато страшніше.
Ми виїхали з Донецької області у центр України. Чоловік машиною нас вивіз і повернувся назад, додому, на роботу. Тут все є: і вода, і їжа, ліки, а там, де залишився чоловік, залишилися один маленький магазин, аптеки працюють, але там ціни дуже високі. При можливості передаємо ліки звідси. Заробітна плата на шахті невелика, ще й існує загроза життю,
Я от саме зараз слухаю лекцію психолога. Ще підтримуємо один одного: друзі, родичі. Допомагаємо один одному.
Хочу, щоб майбутнє було мирним.
