Коли уламок розрушив дах будинку над сусідньою квартирою, жінка, яка там перебувала, залишилась жива. А от люди похилого віку вмирали в холодних квартирах

Я в той день ще на роботу пішла. Ми весь день працювали, навіть наступного дня сподівалися вийти, але не пішли, бо почалося. Першим ділом по аптеках бігати скуплялися, ще робили якісь запаси їжі. Місяць точно з під'їзду далеко не виходили, тільки під під'їзд. 

Коли виключили електрику і газ - я не пам'ятаю. Запаси каші й води були. Під під'їзд виходили, розпалювали багаття з сусідами, підігрівали воду і каші варили. У нашому під'їзді через площадку ліфтову на моєму сьомому поверсі живу сусідам осколок прилетів, дах розломило. 

На той час ми були вдома з батьком, і весь дім шатнуло, як від землетрусу балів десяти. Жінка в тій квартирі, на щастя, перейшла в другу половину через коридор. 

У неї в залі стеля відвалилася, а вона на кухні була - залишилася жива. В під'їзді у нас ніхто не постраждав, тільки своєю смертю старенькі помирали від холоду. Біля нас джерельця з питною водою є - туди люди ходили і розповідали, що біля рудників були загиблі люди, потім їх відтіля прибрали. Я виходила по воду наприкінці квітня, коли по дворах возили воду волонтери. А щоб для хазяйства помитися, попрати - на річку і на джерельце ходили під обстрілами. Я була з батьком, ще два коти, потрібно було прибирати. Хотілося, щоб все було, як звичайно, у мирний час, - не запускати себе. 

Постраждали наші родичі. У моєї сестри онук загинув. Вони перебували в приватному секторі у себе вдома, у них була племінниця з двома дітьми: молодшому років п’ять, а старшому, який загинув, було 15 років. 

Вийшов на подвір'я до вбиральні - на той час ракета прилетіла між подвір'ям, і його осколком поранило. Він загинув, похоронили його на подвір'ї. 

Інші родичі, хто куди зміг, на машинах повиїжджали поза місто. Ми з батьком залишилося, а на початку травня за нами приїхали родичі й забрали до Мелекиного - там вже був зв'язок і інтернет. 

Моя донька, яка з Києва вибралася, перебувала тоді у Львівській області. Вона мене постійно розшукувала ці два місяці, бо зв'язок перервався там буквально через тиждень-два. Вона мене сповістила, що з «Азовсталі» міжнародна організація зробила «зелений коридор», вивозили автобусами людей до Запорізької області, і ми в Мангуші підсіли до них. Взяли батькові необхідні ліки і виїхали. До Запоріжжя виїхали, а звідти донька взяла нам квитки на потяг до Львова. Наразі живемо з батьком у Львівській області, під Моршином.

Ми нічого і не брали, окрім ліків та документів. Це вже тут ми  ходили по гуманітарних організаціях, щоб взяти теплий одяг. Сподівалися, що до осені пересидимо і поїдемо додому, бо в нас там напівзруйнована квартира. Два роки минуло, як ми передислокувалися. 

Батькові 83 роки. Я хочу, щоб він ще своїм ходом доїхав додому, і я хочу додому, бо тут сидимо, як на голках. 

У нас там залишилася моя сестра, а ще - сестри і брати батька. Вони в пенсійному віці, не повиїжджали і залишилось там: ніхто не хоче залишати свої будівлі. У сестри рідної і племінниці був привід – вони хотіли внука загиблого перепоховати на кладовище, щоб не в подвір'ї він був. Так що всі там, а ми тут з донькою і батьком. 

Надіємося, що наприкінці цього року щось вирішиться, і в наступному вже додому вертатись, щоб не через всю Європу батька везти, а через Україну, як ми сюди їхали.