Олена боялась вивозити дітей з Маріуполя і залишати чоловіка на «Азовсталі», але він наполіг. Їй довелось їхати по трасі під обстрілами

Коли почалась війна, я була в декретній відпустці, у мене були ще неповнолітні діти. Чоловік мій служив. З міста я виїхала 24-го, в перший день. Ми жили на мікрорайоні Східний, де почалися обстріли, і чоловік сказав, що нам обов'язково потрібно виїжджати. Мені було дуже страшно, але чоловік примусив сісти за кермо і вивозити дітей з міста, бо він відчував, що хорошим це не закінчиться. Ми виїхали, а він залишився. Перебував на «Азовсталі» до 20 травня, коли за наказом здався в полон, досі знаходиться там, досі його не поміняли. 

Ми виїжджали в сторону Володарська. Були обстріли. Я їхала, а поряд на полі лягали «Гради» і вибухали, земля на машину відлітала. 

Це було дуже страшно, бо я не знала, що робити: їхати вперед, чи повертатися назад. Подзвонила чоловіку і спитала, що мені робити. Він сказав: «Швидко газ в пол - і їдь, тільки вперед, і не вертайся». Далі було страшно їхати по трасі. Там була частина траси Харківської, по якій всі їхали звідти, а я одна їхала туди. Я не знала, чи правильно я туди їду, чи ні. Можливо, туди було не можна їхати. Слава Богу, все вдалося. 

Дорога була складна, я там і в яму потрапила, і колесо довелося міняти – це все на трасі, страшно було. Але все вийшло. 

Потім ще довго їхали до міста Черкаси до родичів. Я була 18 годин за кермом. Чоловік казав, щоб я їхала за кордон, але я не могла ніяк. Потім він з «Азовсталі» писав зрідка, раз на 5-7 днів, і також: «Їдьте за кордон, я вас потім знайду». Але я так не змогла, нікуди і не поїхала. 

Батьки проживають в Луцьку, там обстановка спокійна. В Черкаській області також родичі, дядько. Обстановка в цілому важка, але особисто це нікого не зачепило. Чоловіка батьки - на окупованій території, але вони там з 2014 року проживають, то ми вже якось звиклися і змирилися з цим.

Коли я приїхала сюди, перший зустрів мій брат двоюрідний. Я була з дітьми, з котом, ще забрала куму з дитиною. Її чоловік також служить, він там залишався. Ми приїхали, брат нам сказав: «Живіть скільки хочете». Ми там місяць прожили разом, а потім вони до Польщі поїхали. Нас у будинок пустили без грошей, так ми прожили рік. Багато людей нам допомагали, підтримували. 

Спочатку було дуже важко, була і важка депресія; прийшлося мені самій з цим боротися, бо розуміла, що в мене діти, і я не маю права здаватися. 

У мене є моя віддушина, улюблена справа: я печу торти.  Я депресувала, а потім зрозуміла, що треба брати з себе в руки і починати працювати. Сталось диво: мене запросили на роботу в ресторан кондитером, і я погодилася. Пішла на роботу, хоча я домашній кондитер, в таких місцях не працювала. Мені допомогли люди, колектив, робота, улюблена справа. Потім я почала ходити до психолога, який теж дуже допомагає, я і зараз ходжу.