Світлана з родиною переховувалась від обстрілів у підвалі
Ми з міста Охтирка. Я, чоловік, дитина. Старший син з невісткою за місяць до війни поїхали на заробітки у Польщу. Ми нікуди не виїжджали, коли почалась війна. Залишались удома навіть коли в Охтирку вступили окупанти.
Наша молодша дитина - інвалід, їй 13 років. 24 лютого ми збирали її до школи, раптом щось як бахне! Коли я ввімкнула телевізор, все зрозуміла.
Найбільше мені було страшно за дитину. Ми весь час знаходились у підвалі, оскільки Охтирку нашу бомбили. 28 лютого біля нашого будинку розірвався снаряд і пошкодило декілька будинків. У сусідки повністю хату розбило. Наш будинок також постраждав.
У мене було вісім котів і три собаки - я й за них переживала дуже. На щастя, вони всі живі.
Наше місто одне з перших прийняло на себе оборону. Ми не очікували, що наші сусіди могли напасти. Навіть зараз здається, що це не з нами відбувається.
Ми згуртувались із сусідами, допомагали один одному. Коли бомба впала біля нас, мою дитину забрали сусіди, бо в них підвал зручніший – він опалюється. У нас компанія: п’ять сімей, ми всі один одному допомагаємо. Якщо буде крайня необхідність, будемо дітей вивозити.
Війна об’єднала і нашу родину. Нас четверо сестер, батьки, то ми протягом дня на початку війни передзвонювались постійно. Раніше все ніколи було - проблеми, робота, а зараз ми дуже зріднились.
Я мрію, щоб в нашій країні війна закінчилась, відбудували всі зруйновані будинки. Щоб повернулись люди з-за кордону. Я хочу побачити свого сина – дуже скучила за ним.
