Артем з батьками був змушений виїхати з-під обстрілів рідного селища
До війни життя було нормальне, ми жили собі. Мені 18 років. Проживав я в Дніпропетровській області, в селищі. Зараз я в Жовтих Водах.
24 лютого вранці я спав вдома, мій брат був у Дніпрі, він навчається. Йому написала дівчина, що війна. Він почув вибухи. Зателефонував мені, розбудив. Я не повірив, потім подивився в новинах і розбудив батьків, сестричку.
Ми одразу побігли в банкомати. Вже чули вибухи повсюди, вже всі боялися, думали, куди тікати. Документи зібрали про всяк випадок і, скажімо так, на гарячих сумках сиділи. Потім до вечора заспокоїлися.
В наше селище летіли ракети, і тому ми переїхали. У нас є бабусина квартира в Жовтих Водах, ми там ремонт зробили. Туди і переїхали.
Шокувало те, що просто по мирним жителям летять ракети, попадають, і нічого не можна зробити, щоб зарадити. Розуміння, що ти нічого не можеш зробити, шокує.
З моїми рідними все більш-менш добре. Пережили це все, якось вже всі звиклись, звісно, не до всього.
Війна закінчиться тільки нашою перемогою, і думаю, що все буде добре. Думаю, що найближчим часом будуть вирішальні бої.
Після перемоги хотілось би мандрувати країною, подивитися: що, де, і як все буде відбудовуватися.
