Лідія разом зі своєю сім’єю пережила в рідному селі й окупацію, і обстріли. Виїжджати вони боялись, бо були налякані розповідями про знущання росіян на блокпостах

Я прокинулась вночі від того, що стріляють. В інтернеті люди вже пишуть, що з боку кордону стріляють, гуркіт і техніка пішла – чули, бачили. Так і дізналися. В перший же день пройшла поряд з нашим селом техніка, громада наша була в окупації.

Зникли продукти з магазинів, черги були за всім. Готівки в банкоматах не було, заправки пусті були, не доїдеш нікуди. Страшно було виходити, виїжджати кудись, ми налякані були. В нас у селі не було війська, а навкруги стояли блокпости. Люди з сусідніх сіл розповідали, що як їхали туди і назад, страшно було. Літаки літали. Найстрашніше - що не знаєш, чого очікувати. 

Інтернет, зв'язок, світло - це було. Дякувати голові громади і старостам, що організували підвіз хліба по селах. Відразу, як могли, возити почали гуманітарну допомогу. Голова громади і працівники місцевої влади десь діставали, замовляли то ліки, то борошно, то сіль. 

Страшно від невідомості було. А коли виходили, підірвали міст - дуже був гучний вибух. Поки дізналися, що то таке, щоб ніхто за ними не гнався. 

Війна дуже на здоров'я вплинула, на всіх. Зараз ми встаємо – гримить, і лягаємо – гримить. Летить над головою, збивають і стріляють.

Шокувало, що війна почалась, найперше. По-друге, шокувало те, що робили «брати» наші з нами. І як інші країни поставилися. Одною рукою допомагають, а іншою рукою - не дуже. Все шокувало. Зараз вже трохи прийшли до тями. 

Люди згуртувалися, і війна показала, яка людина насправді: хтось з кращого боку, хтось з гіршого показав себе. 

Я намагаюся не думати про людей погано. Багато людей показали себе з гарного боку. Згуртувалися, допомагають.

Мріємо, щоб війна закінчилась. Мирне життя буде - хоч спати спокійно будемо, не будемо прислухатися, де гримить, де стріляють. Буде мир – тоді й люди повернуться. Трохи легше буде. Хлопці ті, що воюють, живі будуть - так і сподіваємось. А ми - день прожили, і слава Богу.