Окупанти дуже швидко просувались у Волноваху, нещадно обстрілюючи місто. Мешканці спішили виїхати через пошкоджений міст, поки його не підірвали і не перерізали шлях до евакуації

Я з міста Волноваха Донецької області. Мені 45 років. У нас 24 лютого вже були перші бойові дії, а 28 числа ми вирішили виїжджати, бо було небезпечно залишатися.

О пів на п’яту ранку ми побачили у вікно перший вибух. Потім ставало все гучніше, і ми пішли до підвалу. Пару днів там ночували. Потім зникли світло та газ, і зв’язок пропав. У нас було своєрідне «сарафанне радіо»: ми говорили одне одному, що потрібно збирати валізи та швидше виїжджати. Тим паче, в нас була маленька дитина. 

26 числа вже зникли всі блага цивілізації: не працювали ні магазини, ні заправки. Кругом усе летіло, горіло, вибухало. Палали газопроводи.

Ми не чекали такого. Думали, що все минеться, як у 2014 році. А потім зрозуміли, що стає все страшніше. Це був наче якийсь фільм жахів. Коли ми виїжджали, до машин поприв’язували білі простирадла. Вибиралися під обстрілами. Місто вже наполовину було окуповане. Коли проїжджали через автомобільний міст, побачили, що в ньому воронка - потрібно було обережно їхати. А якби його підірвали, то ми вже б не змогли вибратися. 

Батькова мати жила раніше у Полтаві. Вона померла, і залишився будинок. Родичі за ним наглядали, вони пустили нас пожити. Спочатку ми були в Дніпропетровській області в санаторії, а потім переїхали сюди.

З рідні хто зміг виїхати - ті виїхали, а хто не зміг – залишилися там. Переважно всі в Україні, по різних містах. У нас були ще старенькі бабусі й дідусі, яких неможливо було евакуювати. Вони померли за час окупації.

Ми сподівалися, що війна навесні закінчиться, але прийдеться тут зимувати. Сподіваємося, що наступного року вже будемо дома. Дуже хочеться туди, де все рідне, своє. Тут ми вже більше року живемо, та все одно це чужина. Тягне додому. Та й купити потрібно було все, починаючи з ложки та каструльки, тому що ми хапали лише найнеобхідніше: дитячі речі й документи.  

Хочеться жити в мирній, дружній Україні. Без війни. Щоб наші діти могли спокійно ходити по вулиці, у них було радісне дитинство та світле майбутнє.