Ми з чоловіком з міста Слов’янська. Мені 57 років, чоловікові - 59.
Ми о четвертій ранку почули вибухи. Від нас недалеко Краматорськ, і нам було чутно, коли туди вдарили. Чоловік пішов на роботу, а мені зателефонували й сказали, що на роботу не треба виходити. Чоловік потім також повернувся. З того дня ми більше не працювали.
Коли по Краматорську влучила ракета, і через наш будинок летіла інша ракета, мене так перетрусило! І досі, коли згадую, мене трясе. Тоді ми вирішили виїхати.
Був безкоштовний потяг. Правда, ми чекали десь два дні, поки нас вивезуть. Тоді нас також почали обстрілювати. Сказали, що не буде потяга. А наступного дня чи через день ми зателефонували, і нам відповіли, що можна приїжджати і нас вивезуть. Ми чекали поїзда години три. Люди переживали, щоб під обстріл не потрапити. Але нас вивезли.
У нас були невеликі заощадження, ми ще трошки економили. А коли переїхали в Полтаву, тут спочатку нам давали гуманітарну допомогу, а потім ми шукали самі. У Полтаві батько чоловіка жив. Мені це місто подобається. Тут люди добрі, привітні, і взагалі, тут дуже атмосфера хороша, українська.
Мені 57 років, я народилася в СРСР, і нас усе життя вчили, що ми з росіянами - братні народи… Ось це й шокувало найбільше. А зворушило те, що незнайомі люди нам допомагали.
Всю рідню порозкидало… Зідзвонюємося. Хочеться, звичайно, щоб усі додому повернулися, але коли це буде?.. Надіємося, що вже недовго залишилося чекати.
Хочу, щоб усе скінчилося, повернутися додому, на роботу, спілкуватися з друзями. Щоб усе було, як раніше.
