Боровик Єлизавета, учениця 10 класу Недригайлівського ліцею Недригайлівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каліновська Любов Олександрівна

Війна. Моя історія

“Війна”- як і для більшості жителів України це слово - викликає лише негативні емоції: біль, жах, занепад, а для багатьох навіть депресію. Для мене це слово також нещасливе, від початку 24 лютого 2022 року я думала, що війна буде лише кілька тижнів, місяців.

Я - Ліза народилась та живу в селищі Недригайлів Сумської області. Моє селище не страждало від нападу російських військ, як інші, але все ж свої страхи та недоліки були навіть і тут. 24 лютого назавжди буде у мене в пам’яті.

Я ніколи не забуду, як прокинулась від слів мами, яка ще не розуміла, що буде починатись зовсім скоро.Тоді 14-річна я ще вірила, що війна буде короткою. Вже через день ми чули, як по центральній трасі їхали російські війська. Я грала з собакою, а за невеличким ліском, який виходив до дороги, їхали вони - війська росії, що принесли лише біль та страждання в Україну, яка століттями відстоювали право на свободу.

Граючись з собакою, я на хвилинку забувала про це нещастя та кидала йому м’ячик, який він мені приносив. Мій батько стояв поруч, але не помічав ту радість, яка була в мене, він дивився лише на дорогу, про щось думаючи.

Моя ж мама ледь не весь час була або в хаті або на роботі, де слухаючи: “Колона танків їде!” швидко брала речі, йшла додому, звонячи мені, щоб я на випадок чого-небудь була готова. Кожний телефонний дзвінок від неї в той час для мене супроводжувався панікою та занепадом десь в душі, розуміючи мою ситуацію та ситуацією інших людей. Потім були зимні канікули: встати, одягнутись, поїсти, тримати зарядку на телефоні понад 60%, тому, що навіть не розуміла, що може бути в майбутньому.

В моїй свідомості також буде та ракета на Лебедин, а також моя кішечка в підвалі поруч зі мною. Поруч також був собака, це давало якусь радість. Їхня пухнаста шерсть на моїх долонях краще, що було.

Потім ситуація стала краще, чим була, але я не забуду, як ті нелюди на ніч робили на дорозі “ночівку”, випалюючи паливо, а також збираючи всю їжу, алкогольні напої собі. Ми, спавши на кухні, іноді чули те, як вони нетверезі стріляли десь в лісі. Вже через місяць вони їхали назад, що дало мені стимул вірити в ЗСУ.

Ми з мамою часто кидали гроші на збори, адже навіть деякі мої родичі служать.

Війна змінила багато чого, перш за все, навіть моя мама сказала:” Ти стала такою дорослою через це”. Я це прекрасно знаю, адже сама помічала все це. Я стала дивитись на життя не в рожевих окулярах, а реальним поглядом, свідомо розуміючи себе, мою сім'ю, ситуацію. Я рада за це, але, розуміючи через що я стала такою, шкодую про це, краще б на трохи залишилась дитиною та сприйти це більш дитячою стороною.

Я стала цікавитись українськими фільмами, ютубом. За собою було поміщена моя любов до Історії, на яку навіть зараз, в 10 класі йду з усмішкою, починаючи розуміти вадливість знати свою історію, свій контент, а головне - мову та культуру.

Я почала справді помічати, що деякі люди не розуміють важливість мови, а культури, важливість берегти цінність та єдність народу. Вживаючи український контент, я зрозуміла, що все так змінилось від 24 лютого 2022 року. Народ став набагато сильнішим та єднішим, а також того, що люди нарешті почали розуміти важливість мови, почали розмовляти нею.

Загалом за мою родину можу сказати: не все так добре, як хотілось би. Розуміючи ситуацію, можна сміло говорити, що у кожного були свої проблеми, мої батьки розвелися.

Але я щаслива, що батько спілкується зі мною. Я розумію, що не єдина я така в Україні, а особливо у світі. Дивлячись назад, можу сказати: “я виросла”. Я стала сильнішою, як морально, так і фізично, у мене різні цінності, різні думки, дії.