Зі свого села я виїхала до Запоріжжя, там побула трішки і приїхала до Преображенки. Бо там я була сама, а тут - племінниця і сестра, то мені не страшно.

Вибухи оці шокували найбільше: біля мене вибухнуло шість снарядів. А як Оріхів бомбили - це я все бачила. В селі ні хат немає, ні домів, ні магазинів - усе порозбиване.

Сина забрали служити, і мене племінниця забрала в Преображенку. В тому селі, де я жила, немає світла, води, газу. А тут світло є. Газу немає, але жити можна. Біля мене племінниця та сестра, і мені вже веселіше жити з ними разом, втрьох. Я допомагаю племінниці по господарству.

Моя домівка в селі була трішки постраждала, але сусід допоміг дах полатали трішки. В понеділок я була - то хата ще була ціла, але вночі було дуже страшно, я перелякалася і приїхала сюди. Та була ніяка.

Та бог його знає, скільки ще терпіти. Хочеться, щоб вони швидше пішли та все наладилося. Щоб було все добре, всі були живі та здорові, щоб наші діти не гинули.