Валентина плакала, коли побачила розруху в своєму доглянутому місті. Вона не погодилась виїхати, бо доглядала покинутих тварин

Ми з чоловіком сидимо вдома, нікуди не виходимо, всього боїмося. Чоловік - інвалід першої групи по зору. Пам'ятаю перший день війни. Я поїхала в магазин, нічого не зрозуміла, навіть не знала нічого. Там було дуже багато людей, шум і гам.  Нам подзвонили з росії племінники чоловіка. Я плачу, кажу: «Що вам від нас треба? Вам мало своєї землі, чого ви на нашу лізете?» Почали чекати новин, всього боятися, боялись до такого, що я заїкалась. Прокидаюся зранку - не розумію, де я. Чоловік мені розказував, де я є. 

Усе дорого, транспорт перестав ходити, страшно дуже було. Коли я перший раз поїхала в центр на велосипеді, побачила, що там все розвалене: будинок культури і музей. 

Я їхала по вулиці і плакала. Раніше у нас таке гарне місто було! Я на роботу ходила на шосту ранку. Йду, а вже машина поливає квіти. Як було красиво, а зараз там все поламано, побито і пошматовано. 

А так дякую, нам «гуманітарку» підвозять, ми ходили брали. Допомагали нам і від Ахметова, і територіальний центр. І волонтери привозили їжу, хліб привозили безкоштовно. Дякую нашому сімейному лікарю. У чоловіка цукровий діабет, то він якось ліки діставав і давав нам. Дуже надіємося і чекаємо, що буде краще. Вчили завжди, що правда перемагає зло. Ми лягаємо з цим і прокидаємося. Віримо, що буде краще. 

Не евакуювалися. Нас запрошували до себе, але в нас п’ять котів і п’ять собак. Люди повиїжджали, оставляли, а вони ходять, бідні, то ми їх кормили. Я тварин не залишу. Кому вони потрібні будуть? Так і обійшлося.

Гірше нічого в світі не буває, ніж війна. Я думаю, вона б уже закінчилась, якби нам допомогли, як обіцяють. У нас безстрашні люди, у нас безстрашні воїни. Ми сильні, віримо в своїх хлопців, в перемогу, бо по-іншому не може бути.  Щоб перемогло зло – навіть Бог такого не допустить, не то що світ.