Марчук Анна, Рівненський ліцей №26, 11-А клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Сидорук Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це конфлікт між двома або більше країнами, в якому застосовують зброю і насилля, для цього потрібні великі витрати коштів, у якому беруть участь групи військових, що діють за певним планом. Це слово я ніколи не вважала таким зрозумілим, таким болюче знайомим і страшним. Про це я могла тільки прочитати в книзі, побачити в фільмі чи почути з розповідей знайомих — до одного моменту.

24 лютого 2022 року о 3:40 російські війська зайшли на територію України. Я прокинулася о сьомій ранку і здивувалася, чому батьки не будять мене, щоб я збиралася в школу. Коли я знайшла маму і запитала, в чому справа, вона мені відповіла: «Сьогодні ви не підете в школу. Розпочалася війна».

Спершу я не розуміла, наскільки це страшна подія і на який довгий період часу вона затягнеться. Я почала переписуватися з рідними і найближчими друзями про те, що відбувалося на той момент.

Тато змушений був їхати на роботу, а мама з нами залишалася вдома. У місті відбувався хаос: багато людей виїжджали кудись, хтось закуплявся продуктами, а інші запасалися бензином, тому що ніхто не знав, що буде далі. Я ще ніколи не бачила настільки розгублених моїх батьків. Вони не знали, як діяти далі, що буде завтра…

25 лютого 2022 року о шостій годині був приліт на аеропорт у м. Рівне. Я прокинулася від сильних вибухів.

Звукова хвиля дійшла аж до нашого будинку, і я відчула це фізично, ніби стався землетрус. Я не можу передати словами ті емоції, які відчула на той момент: страх, здивування, нерозуміння, відраза та переживання.

Тато запропонував виїхати з мамою за кордон, але мама вирішила, що якщо виїжджати, то тільки разом, тому ми залишилися в Україні. Але за умови, що на деякий час ми поїдемо в село до бабусі, адже тато вважав, ніби там безпечніше, ніж у місті. Тому в цей же день ми зібрали всі необхідні речі і поїхали з міста на деякий час.

Минали дні та тижні, та відчувалося, що це тягнеться один лютневий день. Час ніби зупинився.

Та ось прийшов період, коли я відчувала неймовірне щастя, бо я — українка. Влітку українські війська звільнили території Київської, Сумської та Харківської областей. Після звільнення цих територій світ побачив жах та біль війни. Я впевнена, що кожна людина світу, а найбільше — українці, відчували гірку втрату та співчуття до тих, хто загинув на цих територіях. Але ці почуття затуманювали інші емоції до ворогів. Я бажала кожному нелюду набагато гіршої подальшої долі, ніж у наших героїв.

Добре, що почалося шкільне навчання, тому що воно відволікало від негативних думок про війну. Лише повітряні тривоги нагадували реалії нашого життя. Ми навчилися жити та існувати в цих реаліях. Через рік війни стало зрозуміло, що так швидко це не закінчиться, як би нам не хотілося.

За цей час повномасштабної війни я переосмислила багато речей. Я зрозуміла, що найважливіше — це люди, які поруч; здоров’я, можливість жити у вільній країні.

Війна змусила мене звернути увагу на речі, які раніше ми приймали як належне, як-от: мирне небо над головою, можливість вільно проживати та прості радощі щоденного життя. Я зрозуміла це після того, як побачила, як важко відчувати втрату рідних людей.

Війна в Україні доходить до терміну тисячу днів, залишаючи за собою глибокі рани в серцях людей та на тілі нашої країни. За цей час кожен українець пройшов свій власний шлях — болю, втрат, надії та боротьби.

Для мене ці 1000 днів стали випробуванням та витривалістю, вірою та відданістю Батьківщині. Під час війни я навчилася бути вдячною за кожен день, за можливість підтримувати близьких, за кожну маленьку перемогу. Мій шлях через ці 1000 днів був непростим, але він зміцнив мене і подарував впевненість у тому, що незважаючи на всі труднощі, наша перемога неминуча!