В перший день війни нам зателефонували зі школи - сказали, що заняття відміняються. В такому разі, ми з дітьми вирішили їхати в гості до бабусі в інший район міста. Вийшли на вулицю і побачили дим зі сторони Чорнобаївського аеропорту. Ну, мало що там може горіти. Але коли ми виїхали машиною, то потрапили в чергу на дорозі:  хто їхав на заправку, хто - в інший район. Машини стояли, і тут почали літати вертольоти.  Ми між собою розмовляли, що такого не може бути, щоб почалася війна, - наш президент розумний, він домовиться. 

Ми виїхали під час окупації, через декілька місяців, тому найгірші часи не застали. По-перше, там всі магазини стали пусті, нічого ніде неможливо було купити. Хліба, цукру не було. Люди, як скажені, налетіли в магазин, розхватали все, де щось залишилося. 

Добре, що є вдома консерви і запаси крупи, муки. А коли свої запаси почали стрімко закінчуватися, почали виїжджати з окупації, бо це дуже страшно було. 

Найбільше шокувало те, що підірвали Каховку. Мій будинок, будинок батьків – це все було затоплене. У батьківському будинку навіть даху не було видно. Каховська ГЕС заживлювала електрикою не тільки Південний регіон, а ще й Крим, тому саме неможливо було повірити, що її підірвуть. 

Нам важко, але жити можна. Але за цих хлопців і дівчат, які боронять нашу країну, переживаємо. Сподіваюсь, що війна закінчиться, буде все потрошку відбудовуватись, і знову наша країна процвітатиме. Ми розуміємо, що після цієї війни до нас прийдуть інвестори з інших країн, і це може бути інша держава.