Ворожі обстріли поступово знищували Гуляйполе. Місцеві мешканці пристосовувались до побутових труднощів, але бойові дії, що розвивались, змушували людей евакуюватися

Я працювала в школі, і зараз працюю. Тепер ми вже в дистанційному форматі навчаємо дітей із Гуляйполя, хто залишився в нашій школі.

Перший день війни мені запам'ятався дзвінком співробітниці, яка повідомила, що ми будемо робити і як. Ми були на дистанційному навчанні. Я сказала, що ми сьогодні чи завтра приїдемо та підготуємося, бо вже чекали, що з понеділка будемо виходити на очне навчання. А колега каже: «А ви хіба не бачили телевізор? У нас почалася війна». Тільки тоді я ввімкнула інтернет і про все дізналась.

Відразу зникло світло, не було тепла і води, тому ми перейшли з квартири до родичів у приватний будинок. Там можна було топити дровами. Були харчі на перший час, оскільки ми запасливі були. І ці запаси нам допомагали. Але потім, коли ми вже виїхали, перебили газ.

Вирішальним поштовхом для евакуації були ті обстріли, які відбувалися в мікрорайоні, коли були зруйновані будинки, вибиті вікна, коли були перші жертви. Тому було ухвалене таке рішення. А ще міська влада просила людей евакуюватися, щоб не припускати подальших жертв. 

Міська рада організувала спеціальні автобуси для евакуації. Людей вивозили щодня. На початку війни це все було організовано, тому ми мали можливість виїхати. 

Я стикнулась з усіма труднощами внутрішньо переміщеної особи. Потрібно було шукати житло на ті гроші, які в мене є. Труднощі, звісно, були. Але з житлом усе владналося, зараз ми працюємо. Я думаю, що все буде добре, аби тільки мир був. 

Мене шокували жертви серед тих людей, яких я знала. Шокували розбиті будівлі, школи зруйновані. Наприклад, у Гуляйполі була школа, яку відремонтували за гроші Фонду реконструкції. Туди вклали великі кошти, і восени її повинні були відкривати. І її розбомбили повністю. Це теж шокувало. Усе, що було людьми надбано, пропало.  

Чоловік мій помер ще в березні, мабуть, від цих переживань. А ми з сином виїхали до Запоріжжя. Звичайно, війна вплинула, тому що ми всі скучаємо за рідним містом, за домом. Але вже ми пережили цей етап, вже звикаємо на новому місці. 

Дуже багато гуляйпільців приїхали до Запоріжжя. Це люди, яких я знаю суто візуально. Ми з ними раніше навіть не віталися, але зараз, коли зустрічаємося тут, у Запоріжжі, то обіймаємося, цілуємося й говоримо як рідні. Ця ситуація нас об’єднує. Нас об’єднує рідне місто. 

У нас одна думка – про те, щоб повернутися додому. Мені сказала одна жіночка, яку я зустріла: «Можна я вас обійму? Мені так захотілося в Гуляйполе! Я вас обняла - наче потрапила додому». І таке почуття багато чого коштує. 

Хочемо, щоб війна закінчилася якомога швидше, тому що вже більше ніж пів року наше місто - на рубежі активних бойових дій. Сподіваємось, що до Нового року ми зможемо повернутися додому.