24 лютого, тільки ми прокинулися, як все почалося. Ми мешкали на лівому березі, там усе було чутно, тому ми виїхали. Хотіли покинути Маріуполь, бо там неможливо було залишатись. Про це дуже важко говорити, згадувати. Дуже болісно пам'ятати це все.

У той час люди вже виїжджали, був ажіотаж, черги за бензином. Ми теж були в дорозі. В хаосі, в страху. Не розуміли, що робити, куди їхати, як бути в цій ситуації. Не було пального на заправках. 

Дуже гарні люди мені на шляху траплялися. Таке буле злагодження! Усі допомагали. Був біль за те, що коїлося в місті. Що там сталося? Що там залишилося? Що з тими людьми, які там? Коли про все це згадую, воно прокручується в голові, і ці спогади та думки – це найважче, що є наразі. 

Хлопець молодий з нашої сім’ї був прикордонником, і де він зараз – ніхто не знає. Ми його постійно розшукуємо, постійно з його родичами спілкуємося. І це все проходить через серце, проходить через наші спогади. Де він, що з ним? Це дуже болюче.  

Мене щоразу своєю людяністю, своїми вчинками вражають ті люди, з якими ми спілкуємося зараз. Ми приїхали, і люди нашу біду сприйняли як свою. 

Приходили, питали, чим нам допомогти, що нам потрібно. Бо ми виїхали і майже нічого з собою не взяли. Була паніка, було незрозуміло, що треба брати. А тут люди прийшли, сіли, поговорили з нами. Ми наче потрапили в сім'ю, яка нас оточувала турботою, допомагала нам, оповила нас теплотою, співчуттям, радістю. Вражає те, як люди прийшли на допомогу. І це дуже добре. Ми працевлаштувалися, маємо місце роботи. 

Дуже сподіваємося на те, що наші хлопці переможуть, і ми повернемося додому. Ми віримо в це і віримо в перемогу, безумовно. Ми на своїй землі, і правда має бути за нами, і справедливість на нашому боці.