Сьогодні 158 день повномаштабної війни, цього жаху. Хочу поділитися своею історією про початок цієї війни.

Я з Харкова, в мене є донька, якій зараз 6 років. В січні я поїхала з України до Кіпру (планувала на 3 місяці) на заробітки, звісно, я туди поїхала одна. Моя донька залишилась в Харкові зі своїм татом та бабусею. Всі мої рідні та більшість друзів теж проживають у Харкові чи області.

Я ніколи в житті не забуду ранок 24 лютого … ніколи … о 5:31 мені написала моя кума: «В нас стріляють». Я спочатку не зрозуміла, про що мова, вона пише: «Бомблять Харків».

В мене наче весь світ рухнув, я зайшла в телеграм і побачила жахливі кадри того, як бомблять моє рідне місто та мою Україну.

Моя дитина знаходиться зараз у пеклі, а я ніяк не можу їй допомогти… в мене немає слів, щоб передати мій стан на ранок 24 лютого. Далі пішли безкінечні дзвінки колишньому чоловіку. Він пояснює, що не може нікуди зараз вивезти дитину, бо затори на дорогах шалені, а про потяги не може йти мова поки що.

Коли я додзвонилась своїй бабусі, вона проживає в області, вона мені сказала: «Катя, у нас тут уже руские». Мамі додзвонись не могла майже добу. Коли дозвонилась, вона мені каже: «Ты не переживай, у нас все хорошо, мы думаем – неделя и все закончится». Особисто для мене цей день став найжахливішим у світі.

Весь день на телефоні, кожної хвилини моніториш новини, картаєш себе за те, шо ти не з ними, я досі не можу себе пробачити за то, шо я не була поряд з дочкою в ті страшні дні.

25 лютого я з подругою поїхала до консульства України на Кіпрі. Бо в нас діти в Україні і нас до такої ситуації життя не готувало. Нам потрібна була інформація про те, що нам робити, як забрати дітей, що ми можемо з цим робити. Було дуже багато запитань і не було на них відповідей.

Коли ми поїхали до Коснульсва, до нас вийшла жіночка, яка на наші питання сказала: «А як ви могли залишить там дітей на такий довгий строк, що ви за матері такі? Всі знали, що почнеться війна! Тепер беріть білети на Польщу, а звідти – в Україну, і забирайте своїх дітей! Чому ви тут, а не в аеропорту?».

Такої відповіді я не очікувала. Весь цей час ми на телефонах з рідними, моніторили новини, намагалися якось це все вирішити. Мій колишній чоловік мене намагався заспокоїти. Його мама не хотіла їхати з Харкова. Мої вмовляння продовжувалися 8 днів.

На 8 день війни вони таки поїхали з Харкова. Дорога була в них важка та вони виїхали.

Приїхавши у Львів, вони мали один день відпочинку, а потім – дорога на Польщу. 9 березня о 10 ранку я побачила свою дитину. Це став найщасливіший день мого життя. Та все ж моя дитина пробула у Харкові 8 днів, за цей час в неї з’явилось заїкання, вона боялась гучних звуків, звук літака - то щось страшне тепер навіть для мене (а я не чула і не бачила війни на власні очі).

І ось ми в трьох на вокзалі повному людей, з повним нерозумінням, що буде далі, що треба робити і куди їхати. 

Так склались обставини, що ми потрапили у Францію. То, як приймає Франція біженців, це щось неймовірне. Проте за 5 місяців, які ми знаходимся тут, в моєї дочки не зник страх гучних звуків і страх літаків. Я дуже хочу, щоб це колись в неї пройшло, я в це вірю. 

P.S Моя бабуся, як і більшисть моїх рідних, в окупації з першого дня війни, зв’язку з ними не має. За весь цей час бабуся подзвонила однин раз на 2 хвилини.

Слава Україні, Слава Нації 

З повагою Катерина з Харкова.

Історія передана до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.