Історії, які ви нам довірили
25 травня 2014 року були вибори президента України. Увечері, за звичкою переглядаючи телеканали, на якомусь місцевому каналі я почула інформацію про те, що з завтрашнього дня запроваджується воєнний стан. Це здивувало й насторожило.
У мене було двоє дітей, вони ходили до школи № 117, неподалік аеропорту. Вирішили, що наступного дня діти все ж таки підуть до школи, щоб здати книги. Годині об 11 ранку почалися якісь хлопки. Ми подумали, що, може, на будівництві, недалеко була новобудова. Я визирнула у вікно і з боку аеропорту побачила жахливий дим, полетіли винищувачі.
Не стало мобільного зв’язку й інтернету. Син прийшов сам, а я побігла по доньку. У новинах майнуло [повідомлення] про захоплення аеропорту. Побачила, що він горів. Згадався Беслан, я розуміла, що під час відступу школа може постраждати перша.
Я прибігла до школи забрати доньку. У класі сиділи перелякані діти. Вони всі плакали, тому що поряд голосно літали винищувачі.
Коли я забрала дітей, почала обдзвонювати їхніх батьків. Донецьк – досить велике місто, і не всі знали, що відбувається в аеропорту. На дорогах були великі пробки, багато хто поспіхом залишав місто.
Наступного дня я з горем навпіл добралася до залізничного вокзалу. Люди масово виїжджали, квитків не було. Усі розуміли, що почалася війна.
Ми поїхали до сестер, які жили біля моря. Думали перечекати, доки звільнять наше місто, але війна не припинилася, навіть навпаки. На ринку я зустріла знайомих, вони сказали, що виїжджати їм немає куди. Я планувала відвезти дітей і повернутися на роботу. У чоловіка теж була хороша робота, але він одразу сказав, що нікуди не поїде. Я зібрала дітей, і ми поїхали.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
