Чоловік рік тому помер, батьки давно померли. У нас донька менша інвалід другої групи. Ми разом із нею живемо, їй 37 років.

До війни жили дуже спокійно і сприймали все як належне: мирне небо, спокійну обстановку. Ми шкодуємо, що не цінували цей світ, добробут. Зараз постійно якесь напруження, переживання, нестійкість, нестабільність. Ми молимося, щоб зима не була холодною, і хочеться, щоб удома булов мир.

Ніхто 2014-го не сприймав серйозно, що війна буде. Ну, було якесь напруження, страйки, хвилювання у Луганську. Але ж і раніше були якісь хвилювання, невдоволення. Народ завжди має тенденцію критичну до влади. Хоча, я вважаю, їм дуже важко завжди було і, дякувати Богу, що хтось береться за цей воз – керувати, організовувати, допомагати…

Тут якраз у Наташі, крім того, що має другу групу з психіатрії, ще онкологія виявилася, і ми проходили хіміотерапію в Луганську. Ми не знали що робити. А тут стрілянина...

Додому повернулися, а тут було розбито все. Ми вікна матрацами зачинили, адже листопад на дворі. Літали у нас снаряди. З того часу ми в Луганську не були.