Ніна Радченко

«В якусь мить ти припиняєш боятися снарядів, і від цього теж стає страшно»

...Була така мить – коли сидиш у ванній кімнаті всю ніч і чекаєш, чи прилетить снаряд, чи ні. І на ранок приходить чітке усвідомлення, що не варто своє життя піддавати такій небезпеці. Проти снаряда ти нічого не зробиш, не захистиш себе.

Тоді, у 2014 році, страждало дуже багато мирних жителів на зупинках, у будинках. У якусь мить ти припиняєш боятися снарядів, не помічаєш їх, і від цього теж стає моторошно.

Від сильних обстрілів у липні 2014 року ми всією сім’єю виїхали з Горлівки. Переселилися в село Олександрівку Лиманського району Донецької області.

Окраїна Святогорська, де знаходиться наш садовий центр, – це культурно-туристичне місце, де зосереджено багато баз відпочинку, пансіонатів, дачі, побудовані досить давно. Ми подумали, що наші послуги тут будуть у попиті, адже ми хотіли зберегти наш досвід і напрацювання. Нам не хотілося їхати далі Донецької області, все-таки це – наш будинок, ми вже звикли та любимо цей край.

В якусь мить ти припиняєш боятися снарядів, і від цього теж стає страшно

Усе потрібно було починати з нуля: від покупки нових речей до повної зміни устрою життя. З міста ми переїхали до села, де все влаштовано зовсім по-іншому – немає супермаркетів, звичної міської інфраструктури.

Але в селі є своя принадність, і нам подобається. До переїзду в нас тут був свій будиночок, він використовувався як дача, сюди ми і переїхали.

Місцеві жителі називали нас за очі «переселенцями», хтось приносив картоплю, але ми відмовлялися – ми молоді та здорові, руки-ноги-голова на місці, і самі можемо себе забезпечити. Якщо хочеш чогось досягти – потрібно працювати.