До війни ми з дружиною щодня долали по 140 км – 70 від Покровська (колишній Красноармійськ) до Донецька і стільки ж назад. У шахтарській столиці я володів комп’ютерним бізнесом, а моя дружина Олександра займалася виготовленням рекламної та сувенірної продукції. У такому режимі ми жили і працювали 10 років, до весни 2014 року. З початком бойових дій їздити стало небезпечно, та й робота зупинилася.
Кому потрібні комп’ютери або реклама, коли над головою літають снаряди?
Весну і все літо сиділи на валізах. Думали, якщо війна добереться і до Покровська, то будемо готові зірватися й виїхати будь-якої миті. Мене із сім’єю всі друзі чекали: у Дніпрі, Києві і навіть в Ужгороді.
Ми рік жили в підвішеному стані. Починати заново працювати було страшно, і коштів особливо для цього не було. А коли ситуація в місті більш-менш стабілізувалася і стало зрозуміло, що тут, в Покровському, – Україна, вирішили відновити свій бізнес. Дружина продовжила розвивати рекламний напрямок, і всі засоби, які були відкладені на «всяк випадок», вклали в розвиток.
.png "«Я досі не вірю, що живу у часи війни»")
.png "«Я сидів у підвалі, коли тривали бої»")
.png "Імена")
