Валентина виїхала з Гуляйполя разом із донькою і онучкою. Вони не можуть навідати свій розрушений дім, а винаймають людей, які ремонтують їх житло і підтримують лад на подвір’ї 

Ми жили в Гуляйполі, там зустріли війну. Перші дні ми думали, що це жарт, що до нас не дійде, а потім почали гучно стріляти, і ми почали ховатись. Пішли в свій погріб, а потім злякались, що як нас приб’є, ніхто не побачить і не почує, бо люди почали масово виїжджати. Тоді ми пішли в шкільний підвал - він глибший і людей багато - не так страшно. 

Ми там побули десять днів. Це було катування. Мені від свого дому до школи кілометра півтора треба бігти, а мені 70 років: ноги болять, задишка, я не можу бігти. Я біжу-біжу і стану - мені було дуже важко. Поки туди прибіжу - вже мокра вся. Приходимо в підвал, а там холодно. Деякі люди лягли на піддони і вкривались ковдрами, а я не могла лягти, бо в мене запаморочення. 

Я вкривала свою рідню, а сама сиділа на стільчику. В мене мерзли ноги, мерзло все. Ноги опухали, тиск піднімався, але ніхто його не міряв. 

Так ми просиділи десять днів, а потім почули, що люди почали виїжджати. Ми не знали, що робити, хто нас буде вивозити і куди. Тоді почули, що автобус буде вивозити до Запоріжжя. Ми поспіхом деякі документи взяли, але не всі. Свої паспорти взяли, а онуччині документи - ні, бо не думали, що вони такі важливі. Нас почали везти, і автобус поламався. Ми сіли до волонтера в машину - нас було п’ять чи шість чоловік. Онучка сиділа в мене на ногах, а ноги хворі. 

Ми їхали не прямо, через Оріхів, по селах. Виїхали звечора, а доїхали вночі. Насилу доїхали. Ми не знали, де ми їдемо і де нас викинуть. Були раді, хоч би  і на вулиці, аби подалі від бомбардувань. Нас привезли ввечері до хостела запорізького. Ми були в шоці, як нас зустріли добре: нас обігріли, їсти дали. Ми плакали. Побули там майже місяць, а тоді волонтери нас підвезли на квартиру. 

Давно не були вдома, дуже великий смуток бере за будинком. Наш дім зруйнували росіяни. Ми по телефону знаходили людей, щоб його підремонтувати. Там вибило всі вікна, дах подовбало. На літній кухні кришу зовсім зняло: дошки залишились, а шиферу вже не було. Була прибудова біля літної кухні - все змило. Ми винаймали людей, щоб відремонтувати, бо підуть дощі. У нас чоловіків немає, ми втрьох: я, дочка і онука. Ми десять тисяч витратили на ремонт будівлі і літньої кухні, а ще трава виросла по паркан. Ми наймали людей, щоб покосили траву. Гроші платимо і платимо, а за будинком сумуємо.

У нас котик. Ми відразу думали, що це ненадовго і покинули його в сусідів. Тоді сусіди виїжджали і передали котика волонтерам. Він там місяць був, і його прислали. Дуже красивий котик, у нас одна втіха з ним. 

Ми стали дужче цінити те, що не цінили. Ми цінуємо нашу землю. Я казала, що як приїду, буду землю цілувати - нам земля стала рідніша. Сусіди нам допомагають. Нам теплий одяг передали і все зробили, що ми просили в хаті. 

Нам допомагає надія на те, що скоро поїдемо додому. Ми бачимо по телевізору кожен рух наших воїнів. Мені здається, що вони нас скоро визволять. Моя думка - що війна скоро закінчиться. В крайньому випадку, до нового року, а то й раніше. Дуже я вірю і сподіваюсь, що скоро все закінчиться. В майбутньому будемо вдома з українською владою.