Мені 62 роки, я з Мирнограда. Шахтар-пенсіонер, нормально жив. На початку війни жах був, нічого не зрозуміло було. Продуктів не було, цукру не було. Готівку зняти неможна було. Магазинів дуже багато було зачинених, бійня була за цукор. Ажіотаж страшний був.

Це жах: війна, бомбардування, гул літаків. Мої син і зять на фронті. Я сам родом з Дніпропетровської області, тож на батьківщину поїхав з родиною. 

Коли покидав Мирноград 6 квітня 2022 року, з Покровська до Павлограда я їхав сім годин за рулем. Колони були страшні, сунулись ми 20 кілометрів на годину, часто зупинялись. Туди багато машин їхали, а сюди ніхто не їхав. 

Затори були страшні, сто кілометрів між Павлоградом і Покровськом я їхав сім годин з маленькою дитиною - з онучкою своєю - вивозив її на Дніпропетровщину.  

Неприємно мене вразило, що в Мирнограді десь 75 процентів сепаратистів. На даний час трішки стало більше проукраїнських людей. Війна поруч, а вони - за Росію. 

Коли я приїхав на Дніпропетровщину, черги були біля військкоматів, добровольці йшли в армію. У нас на Донбасі нікого не було, ні один чоловік не йшов до військкомату. На Дніпропетровщині військкомати були забиті добровольцями.