Війна застала нас у Луганській області, у місті Кремінній. Через тиждень після початку до нас уже дійшли фашисти російські. 

Світла в нас не було, води. Жінка сиділа в підвалі, а я воду грів на багатті, щоб хоч не замерзнути там. Стріляли так, що нікуди подітися було. Вікна повилітали в домі повністю, розбило стіну, сарай, паркани. А зараз не знаю, в якому стані взагалі будинок. Зайшла орда, одразу залізли в будинок і все вивезли. Двері познімали, і навіть розетки повикручували. Це розказували ще тоді, як був зв’язок із містом, ті, хто там залишився. А тепер із містом немає зв'язку і ніхто нічого не знає.

Ми 8 числа ледве виїхали з Кремінної. Виїжджали дуже важко. У нас є машина, виїжджали самостійно. Потрапили якраз під той обстріл у Краматорську, коли вокзал розбили. Проїжджали там. 

Ми живемо на квартирі вдвох із жінкою. Вона хворіє постійно, перенесла інсульт. За квартиру платимо дуже велику суму. На лікарню грошей не вистачає. Ніхто нам жодної допомоги не надає: ні адміністрація, ні міська влада. Живемо, як той кіт, якого викинули на вулицю. Хоча ні, церква дає допомогу раз на три місяці, якщо встигнемо записатися. Тут багато переселенців, і всі ходять по допомогу. Дуже багато людей втратили домівку. У них усе забрали. Тривога за тривогою у нас. Літають щодня по 10, по 12, по 15 штук – і «Шахеди», і ракети, і все підряд.

Усе це неправильно. Дай Боже, щоб війна швидше закінчилася, хоч і завтра. Тільки щоб наші окуповані території віддали.