Пінчук Іван, 11 клас, Клеванська санаторна школа I-III ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Левчук Ольга Богданівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розпочався новий етап історії для України. Російське вторгнення, яке ми бачили по телевізору та читали про нього в новинах , стало реальністю для кожного українця. Ці тисяча днів війни розділили життя «до» і «після». Кожен з нас пережив особистий шлях, наповнений страхом, втратами, але також і надією та незламною волею до перемоги.

Перші дні війни розпочалися з повного шоку. Усі плани, мрії та звичне життя зупинилися. Протягом перших днів відчуття страху та невизначеності охопили мене повністю.

Вибухи за вікнами, новини про обстріли та евакуації паралізували думки. Але дуже швидко я зрозумів, що страх і безпорадність – це ті відчуття, які ворог хоче нам нав’язати.

Важливо було знайти сили не лише для подальшого життя в країні, а й для боротьби за наше майбутнє.

Перший етап мого шляху був етапом пристосування до нових реалій. Я долучився до волонтерської діяльності, як і багато українців. Це стало для мене рятувальним колом: відчуття, що я можу бути корисним, дало сенс і мету. Замість того, щоб піддаватися страху, я почав допомагати людям: плести сітки, долучатися до акцій з підтримки внутрішньо переселених осіб і підтримки тих, хто знаходиться на фронтах.

Другий етап – це етап переосмислення цінностей. Війна різко змінила пріоритети. Те, що раніше здавалося важливим, тепер стає несуттєвим.

Матеріальні блага, буденні турботи відійшли на другий план. Найголовніше – це життя і безпека близьких людей.

Ми зрозуміли справжню цінність простих речей: можливість бути разом, мати дах над головою, бути в безпеці. Це відкриття принесло не тільки смуток, а й почуття вдячності за кожен день, коли ми могли обіймати один одного та відчувати спокій хоча б на мить.

Третій етап мого шляху – це етап незламної волі. Кожен день війни приносить нові виклики і можливості. Я почав більше знайомитися з людьми, яких обʼєднувало те, що їх життя було вщент зруйноване і від кращої долі вони переїхали на безпечні території. Війна – це не лише фізична боротьба, але й боротьба за нашу ідентичність, за право жити у вільній і незалежній країні. Незважаючи на втрати та руйнування, ми стали сильнішими як нація. Солідарність, яку я бачив навколо себе, наповнювала мене вірою в перемогу.

Війна також змусила мене замислитися над своєю роллю в суспільстві.

Що я можу зробити для нашого майбутнього? Для багатьох з нас відповідь на це питання стала стимулом до розвитку, навчання, а головне – до активної участі у відновленні країни.

Навіть серед хаосу ми відчуваємо відповідальність за наше майбутнє. Кожен з нас може внести свій вклад у відбудову країни: хтось на фронті, а хтось у тилу.

Тисяча днів війни – це тисяча днів болю, втрат, але також і тисяча днів боротьби, надії та незламності. Мій шлях був важким, але він дав мені більше розуміння себе, своєї країни і нашого спільного майбутнього. Незважаючи на те, скільки ще триватиме ця війна, я впевнений: Україна і її люди вистоять. Кожен з нас, хто проходить цей шлях, робить внесок у спільну перемогу. І коли настане мир, зможемо гордо сказати : «Ми вистояли, не зламалися і зберегли нашу свободу».