Ліпай Алла, 2 курс, Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ботвинюк Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року... Чудовий день. Лише один  день перед початком кінця… День, коли весна почала по-жіночому натякати на себе, тому  навіть похмурі хмаринки на зимовому небі не псували настрою. Дитячі майданчики  з самого ранку наповнювалися сміхом безтурботних дітей, в той час як дорослі мріяли про подорожі та зустрічі з друзями.

Пам’ятаю як  хотіла побачити подругу,  з якою давно не бачилася. Усі плани, які давали сенс життю, з якими хотілося прокидатися вранці та засинати вночі, – зруйнувалися.

Ранок. Вибухи. Що відбувається? Де я? Хто я? Ці запитання пролітали в думках кожного з нас. Війна… Все життя промайнуло перед очима. Що робити? Куди бігти? На вулиці панує хаос: із полиць магазинів забирають останні продукти, може, настане голод. Хоча, швидше за все, це лише інстинкт самозбереження. Ніхто не знає що трапиться через кілька хвилин, можливо, нас уже не буде…

Взявши свого песика до рук, я сіла в коридорі й чекала. Довго чекала… Перегляд  новин не вселяв надію на краще.

Сьогодні, коли прийшло усвідомлення того, що відбувається, ти розумієш – хіба то були проблеми? Все, про що ми хвилювалися  раніше, тепер здається дрібницею. Зараз, коли гинуть люди і твій день може бути останнім,- ти вже не згадуєш про ту річ, яку так хотів купити. Не думаєш про двійку за контрольну роботу.

В голові лише одне: потрібно вижити та допомогти іншим.

Вибух. Шум у вухах, темрява або, можливо, яскраве світло? Не пам’ятаю. Зліва хтось лежить. Він живий? Праворуч біжать люди, ніби до нас. Тиша. Лише чути серцебиття. Перші запитання, які спали на думку: «За що?», «Всі живі?». У такі моменти хочеться вірити в найкраще, але ти бачиш кров, крики та паніку. Вибух потрапив  в чиюсь домівку. Там мешкали діти… Що вони зробили?

Цікаво, чи хоч раз той, хто натиснув на кнопку, замислювався, скільки життів він забрав? Та скільки це все буде продовжуватися?

Ніч. Всі сплять. Раптом дивний шум під вікном порушує тишу. Ліжко тремтить. Я підходжу до вікна й бачу ворожі БТРи, що повільно зупиняються один за одним. Перший, другий, третій… Солдати виходять, а промені ліхтарів пробігають по наших вікнах, ніби шукаючи щось чи когось. Я стою завмерши, боюсь дихати. Страх перемагає.

Що вони шукають? Чому саме тут? Невідомо. І хоча минуло багато часу, ту ніч я запам'ятала назавжди.

Пройшло майже 1000 днів війни, і, мабуть, найжахливіше те, що багато хто вже звик до цього. Міста, які колись прокидалися під спів птахів, тепер зустрічають ранок під звуки вибухів, гул дронів і гучні постріли артилерії. Так не повинно бути! Але ці дні стали важким випробуванням для всіх нас. Ми навчилися жити у постійному напруженні, глибоко приховуючи біль втрат, який міцно вкорінюється в наших серцях.

Кожна нова звістка про загибель, згадка про зруйновані домівки, про мрії, що ніколи не здійсняться, залишає  болючі рани.

Раніше поруч із нами були ті, хто дарував світло та радість, сміявся, жив повним життям, а тепер їхні голоси назавжди змовкли. Їм не дали шансу побачити нові світанки, дізнатися яким прекрасним може бути цей світ… А діти? Малюки,  які лише починали відкривати для себе життя, ніколи не почують голосу своїх батьків, ніколи не відчують їхньої теплоти. Життя обірвалося ще до того, як вони встигли пізнати всі дива, які запропонувала б їм доля.

Йдучи повз зруйновані домівки, я розумію, що в кожній із них колись вирувало життя.

Десь там, серед завалів, лежать світлини дітей, на яких вони  щасливо посміхаються поруч із батьками. Чи вони ще живі? Неподалік лежить маленька іграшка — певно, її  дуже любила дитина. У кожній хатинці раніше відзначали свята, а повітря було наповнене радістю та  сміхом. Тепер тут тихо... Як і в тисячах інших зруйнованих будинків, шкіл, розважальних закладів …

«Ти як? – Тримаюсь».