Кругляк Павло, 9 клас, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Арська Юлія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого. У цей день кожен українець прокинувся не від будильника, а від вибухів ракет над власним домом. Тоді Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Я пам’ятаю той день, ніби це сталося тільки вчора. Мене розбудила мама і сказала, щоб я трішки полежав біля сестри, поки вона з татом кудись з'їздить. На питання, що відбувається, вона не відповідала. Трохи полежавши, мені стало нудно, і я зайшов в інтернет. Там я побачив кілька відео, знятих у Маріуполі. Тоді мені стало дуже страшно: я не міг до кінця усвідомити, що з цього моменту мирне життя закінчилося.

Я до останнього сподівався, що це все неправда. Я слідкував за новинами майже весь час, і щохвилини з’являлися повідомлення, що ворог просувається.

За дві години мої батьки не повернулися додому, і я почав їм дзвонити. Вони потрапили в затор. Повернулися вони тільки о десятій годині. Я в той час просто сидів із сестрою. Саме тоді почалися мародерства та дефіцит продуктів. Я пам’ятаю, як стояв за хлібом хвилин двадцять, і видавали лише одну хлібину в одні руки.

Того ж дня ми поїхали до бабусі, бо залишатися вдома було дуже небезпечно.

Перші два тижні війни я провів у бабусі. Для дванадцятирічного мене це був дуже важкий час. Потім я повернувся додому, на відміну від мами та сестри. На жаль, я дуже добре пам’ятаю, як намагався заснути, але не виходило через постійний гуркіт артилерії.

Згодом я вирішив повернутися до навчання, хоча це було дуже важко.

Цим есе я хочу показати, що війна — це завжди зло, і треба прагнути жити мирно. Щодня десятки людей помирають від війни. Люди змушені залишати свої рідні домівки, не знаючи, чи повернуться до них коли-небудь. Коли все це почалося, я навчався в шостому класі. Зараз я у дев’ятому, а війна досі триває. Якби Росія не напала, можна було б врятувати сотні тисяч життів. Тому я вважаю, що мир — це найбільша цінність, і ми повинні зробити все можливе, щоб його зберегти.