На долю жительки Донбасу випало дві війни. У дитинстві їй довелось пережити страхіття німецької навали, а на старості над головою знову лунають постріли. Від вибуху снаряду Любов Павлівна втратила чоловіка, у якого стався серцевий напад. Постраждав будинок. Зараз жінці хочеться забути усе погане, та не виходить.

Я з 1969-го живу в Новотошківці. У 2014 році, як почалась у нас війна, снаряд упав прямо на городі. Ми з чоловіком у сараї в той час були, де курочок держали. Як снаряд упав – у дєдушки інфаркт случився. Це було 2 грудня. Ми тоді винайняли машину та до лікаря поїхали у Лисичанськ. Машину підбили, ми дивом вискочили.

Лікар тоді сказав, що розрив на сердечку, як сірникова коробка, і ніхто нічого не вдіє. Дав гарантію на п’ять місяців. Так і вийшло, 11 червня ми його поховали. От таке життя у мене. В дитинстві була війна і на старості.

У 2015 році по підвалах сиділи, в той час ні води, ні електрики не було. Боялись і у підвалі сидіть, тому що все ворушилося, не дай Господь. Про те, щоб готувати їжу, й не думав ніхто, у нас і хліба не було. Перебивалися тим, що в кого в запасах лишилось, бо навіть багаття не розведеш.

Під час стрільби й будинок постраждав: весь дах побитий. У восьмиквартирному будинку нас зараз лише двоє залишилось. Мрію, щоб закінчилася війна, і можна було забути все погане, що трапилось.