Людмила Павлівна чотири десятиліття прожила в Новотошківці з тих самих пір, як обзавелася власною сім’єю. Квартиру, яку облаштовували з чоловіком усе спільне життя, довелося відновлювати після бомбардувань, а ось під’їзд відремонтувати досі не вдалося.
Народилася й виросла я в селищі Нижня Луганської області, а коли вийшла заміж і з’явилися дітки, нам від шахти дали квартиру в Новотошківці. Так 40 років тут і живемо. Діти як виросли – роз’їхалися. Син поїхав до Воронежа, одружився й ростить двох дітей. Дочка в Мурманську, у неї теж двоє діток: хлопчик і дівчинка. А ми з чоловіком тут живемо, невеличкий город у нас, клопочемося по господарству.
Як війна почалася, усе частіше роботу згадую. Я працювала на шахті. Спочатку вугілля розвозила трудящим, а потім на стовбурі, опускала шахтарів. Коли шахту закрили, у радгоспі ще працювала і на металопорошковому заводі.
Коли почали стріляти за Сіверським Дінцем, поповзли розмови, що почалася війна. Ми тоді зібрали речі й поїхали в Лисичанськ. Там ми прожили більше року. Коли тут трохи стихло, вирішили повернутися. Усе-таки, удома краще.
У нас зараз розбитий під’їзд. Вікна повилітали, дах пошкодило. Усе довелося з нуля робити, але під’їзд так і не відновили, досі побитий.
З початку війни фінансове становище змінилося, але на пошті пенсію дають, у магазинах все є, городик ще допомагає. Якось живемо.
Тільки ось у безпеці себе не відчуваємо. Постійно стріляють: то ввечері бахають, то вдень. Ось вчора тільки почало світати, і щось там торохтіло. Ну, до нас, слава Богу, не летить, але все одно хвилювання.
Зараз мрію тільки про здоров’я, особливо коли чую новини про коронавірус.
.png "Імена")
