Тетяна з дитиною виїхала з Бахмута вчасно, коли була організована евакуація. Але її чоловік зі свекром і багато знайомих залишилися випробовувати долю – вірили, що їх пронесе…

Мені 42 роки. Ми з Бахмуту, і там нас застала війна. Спочатку чули все зі сторони Попасної: «Гради», бомбардування. Ми боялися їхати в нікуди. Виїжджати в невідомість – це дуже тяжко. Потім не було газу, води, світла.

У нас 7 травня на ближній вулиці стався вибух. Швидше за все, це була авіабомба. Будинки повністю завалило землею. Тоді ми зрозуміли, що треба виїжджати. 

На той час проблем із виїздом не було - волонтери вивозили до Дніпра. Автомобіль невеличкий, у ньому ще мали їхати люди. Я сказала чоловікові, щоб у рюкзак поклав для дитини машинку і маленький конструктор, а все інше там залишилося: речі, книги, іграшки. Цього всього дуже шкода. Досі в голові не вкладається… Ми наче все зрозуміли та прийняли, але іноді здається, що ти з глузду з’їжджаю. Думаю: «А що я тут роблю? Куди я йду? Де мій дім?» 

Коли ми виїжджали, чоловік нас не хотів відпускати. Казав, що треба перечекати. А з 12 на 13 липня в будинок прилетіла касетна бомба. Там якраз перебували мій чоловік і його батько. Було пряме влучання. Вони дивом залишилися живі. 

Ці касети розліталися прямо в них. Були рани на голові, на ногах, усе тіло посічене. Вони кров’ю стікали. Чудом звідти вибралися. Будинок повністю згорів. 

Приїздили пожежники гасити. Батька відвезли у Дніпро в лікарню, чоловік поїхав із ним. Здивувало, що сусідський будинок уцілів. Стали шукати чоловіка, який проживав у будинку, і попросили ДСНСників відчинити двері. Виявилося, що той чоловік убитий. Осколок прилетів – не пам’ятаю, чи то в груди, чи то в голову – і цей чоловік лежав та стікав кров’ю. Будинок уцілів, а людини вже немає. Оце мене шокувало. А ще було незрозуміло, коли заходили кілька разів у наше місто «вагнерівці», що робити тим людям, які залишалися в Бахмуті, куди їм іти. Ми за кожного переживали: де він, що з ним, уцілів чи ні? 

Ми не знали, як краще вчинити: кидати будинок і виїжджати чи ні. Там залишалося вже мінімум людей. 

У нас група є бахмутська й селища Ступки. Там кожен писав, хто що знає: де приліт, у кого будинок зруйнований, хто в підвалі сидить, а хто виїжджає.

Це було дуже складно – за кожного переживати. Люди родичів шукали, тому що не з усіма був зв'язок. По суті, зв’язку не було взагалі. 

Моєї дитини хрещена мала дуже велике господарство: і корів, і свиней, і кіз... Не хотіла виїжджати, хоча в них і прильоти були. Ця Катя стільки всього пережила! Ми не знали, вибереться вона чи ні. У неї був сильний стрес, тому що йшла під снарядами аж у центр міста до волонтерів. Сама йшла. Брала з собою тільки маленьку сумочку й мінімум речей. Удома залишилося все її господарство, усі коти та собаки. А ще – телевізори, ноутбуки, духовки, генератори і решта. 

Кума мені зателефонувала, коли приїхала, а потім припинила зі мною спілкуватися. Чи то від стресу, чи я не знаю, що з нею сталося. У людей негаразди з психікою, тому що вони постійно думали про своїх корів, про своє господарство, яке вони покинули. 

А ще навпроти мене Віктор Сорожевський жив, дуже хороший сусід. Допомагав завжди. Якщо в мене чогось не було, я просила в нього, і він ніколи не відмовляв. І тут читаю в групі, що загинув мій сусід. Прилетіло прямо до нього у двір.

Із іншим сусідом вийшов покурити, і їм обом відірвало голови. Похоронили їх на городі. Там був ще й син, і він через 6 днів загинув біля магазинів. Вони ж розуміли, що там залишатися не можна, бо небезпечно. Але думали: може, пощастить.

Це було в січні, а кума моя виїхала в лютому. Ще місяць там сиділа, хоча всі вже розуміли, що треба тікати. Інформації жодної не було, тільки по групах ми дізнавалися, що там відбувається. І тоді вже кума сама тікала в Україну. Люди, яких я знала, в Україні всі. 

Ми всі чекаємо з нетерпінням закінчення війни. Звичайно, хочемо додому повернутися. Але ми не можемо сказати, коли війна закінчиться. Немає відповіді на це питання. Дуже все затягується. 

Звичайно, хотілося б, щоб у найшвидшому майбутньому війна скінчилася. І щоб місто наше відбудували. Усі, з ким ми спілкуємося, хочуть додому. Усі ми в різних містах. Перебуваємо в депресії, у стресі, ходимо похмурі. День пройшов – і добре. Ми хочемо повернутися додому й хоча б на ті руїни подивитися, рідне повітря вдихнути.