Ми з чоловіком і дитиною приїхали до Маріуполя за пів року до початку війни. Там жила моя родина. Коли розпочалася війна, ми через два дні виїхали з міста. Одна моя двоюрідна сестра з сім'єю досі залишається там. Ми переїхали до Вінниці, а потім - до Тернополя. 

У перший день війни ми чули вибухи, але думали, що буде, як завжди, десь там вдалині – і мине. Думали перечекати. Сиділи у приватному будинку у бабусі у підвалі, сподівались, що все це швидко закінчиться. Знайомі по телефону говорили, що росіяни все ближче і ближче, наступають, і ми зрозуміли, що у нас є 20 хвилин на збори. Тобто, перші два дні ми думали перечекати, а 26 лютого дуже було страшно, і ми вирішили вже не чекати, а виїхати на машинах. 

Ми не знали, куди їхати. Знайшли на сайті "Прихисток" собі житло. У Маріуполі залишилася квартира і приватний дім. Були у нас магазини на центральному ринку, місця, товар - усе згоріло. 

Моя сестра залишилась у Маріуполі, і ми дуже за неї хвилювалися. З 2 березня зв'язок з нею перервався, і ми дуже переймалися, що з нею і її сім'єю щось сталося. А потім, коли з'явилася мережа, з'ясувалося, що з ними все гаразд. Так, вони втратили бізнес, але головне, що живі. 

Ми дуже сумуємо за своїм містом, хочемо повернутися, але наразі це неможливо. Дуже складні зміни для бабусі: вона вже старенька, і довелося у 83 роки повністю змінювати життя.

У мене є подруга, яка була в окупації в Маріуполі. Я не знаю, чому вони не виїхали раніше. Вони думали перечекати в підвалі, але коли центральний район почали бомбити, вирішили виїхати. Коли вони їхали своєю машиною, то не встигли навіть з міста виїхати.

В їхнє авто влучив снаряд, семирічна дитина відразу загинула, подруга залишилась без ніг, а чоловік - без правої руки. Це мене вразило. Це моя близька людина, вона вчила мене у теніс грати. Вона грала, як чемпіонка, а зараз - без ніг. 

Ми працюємо з чоловіком онлайн. Живемо в селі. Це нас тримає на плаву. 

Я завжди сподіваюсь на краще, я оптимістка. Навіть коли говорили про можливу війну, я до останнього не вірила, що Маріуполь окупують. Сподіваюсь, що війна закінчиться через рік. 

Майбутнє своє бачу поки тут, у Тернополі. Будемо жити в Україні, і сподіваємося, що Маріуполь повернеться додому в Україну, його відновлять і відбудують. Але жити в Маріуполі більше не хочемо, тому що він дуже близько до росії. Будемо приїжджати до рідних.