Ми жили в Маріуполі. Раптом розпочалася війна - ніхто не думав, що буде серйозно. Сподівалися, що як у 2014 році: трохи постріляють, і все. Але почали сильно бомбити. Ми сиділи в підвалі майже цілий місяць. Росіяни все розбомбили, все знищили. У квітні ми вибралися. Машина вся в осколках, вікон не було, але якось доїхали до Бердянська. Там картонками заклеїли. Переїхали у Тернопіль. 

Найскладніше, що не було ніякої інформації, зв'язку: ніхто нічого не знав. Сиділи у підвалі, як кроти в норі, боялись вийти. Біля під'їзду кип'ятили воду, якусь кашу варили. Сніг пішов - ходили збирали, розтоплювали. Хліба місяць не бачили.

Виходили до своєї квартири на четвертому поверсі час від часу. Поки піднімалися, уже стомлювалися - сил зовсім не було. 

Ми не розуміли, чи можна виїхати з міста. Приїхав один таксист, який вивозив родичів, розказав, якою дорогою виїжджати. Сказав, щоб почекали хвилин 5-10, поки не стріляють, тоді сідали і тікали. 

Я дістав з підвалу акумулятор, поставив його в машину, спробував, чи заведеться машина, вона завелась. Сіли з дружиною, в чому були, взяли сумку з документами і поїхали, а на дорозі – і дроти, і міни. 

Приїхали на підконтрольну територію України, а там їдеш - ніч глуха, не можна ніде заправитись, усе вимкнене, всюди сирени виють. Заїхали на заправку, починаю лити бензин, а він весь вилився на землю. Дивлюсь, а там у бензобаку велика дірка від осколку, сантиметрів 3-4. Пощастило, що не загорілося. 

Думаю, що війна закінчиться нескоро. Майбутнє своє бачу хіба що на цвинтарі.