Пам’ятаю, вночі почалися вибухи, стрілянина. Усі підскочили, ми не спали практично всю ніч. А зранку я пішла на роботу. Я врач-педіатр, під час воєнних дій постійно працювала в амбулаторії.

У нас була вода, бо є своя свердловина. Коли не було світла, то, звичайно, і води не могли набрати. Але запас завжди був. Світла не було, здається, на початку декілька днів, а так – було постійно. Їжа в нас завжди є. Ми отримували постійно пайки. Від голоду не страждали.

На початку війни нам на лікарню давали ліки як гуманітарну допомогу, і ми видавали їх людям безкоштовно. 

Наші лікарі, у кого маленькі діти, всі виїхали, а нам доводилося працювати щодня, майже без вихідних. Ми надавали допомогу і додому до людей виїжджали. Доводилося і під час стрілянини їздити, тому що люди страждали. Обстріли були протягом шести місяців і вдень, і вночі. Наша амбулаторія була пошкоджена: розбитий фасад і вікна. 

Зараз вже ситуація більш-менш стабілізувалася. Уже й лікарі повернулися, нас стало більше. Ми надаємо допомогу в будь-який час усім, хто її потребує. Людей багато зараз повернулося. У нас уже більше двох тисяч населення. Багато хто й психологічно постраждав. Ніхто не очікував такого. І перспектива незрозуміла. Поки що хорошого мало. 

Хотілося б, щоб скоріше закінчилася війна. Дуже постраждала психіка в людей. Руйнувань багато. Правда, амбулаторію нашу вже відновили. Поставили нові вікна і двері. У нас уже є тепло і світло, вода гаряча і холодна, тож працюємо на повну силу. Ми сподіваємося на краще, але коли це буде – поки що незрозуміло.