Сім’я Ольги в 2014 році пережила обстріли вдома, на Луганщині. А у 2022-му їм довелось тікати, бо росіяни почали винищувати мирне населення важкою зброєю

Ми з Луганської області. Жили в селищі Тошківці. Разом із чоловіком працюємо в ДСНС. У нас ще у 2014 році почалася війна. На той час ми залишалися вдома, у нас вийшло все це пережити. А зараз уже не вийшло. 

Місяць ми жили без світла, без води. Газу не було, ліків теж. У нас був знайомий волонтер, який їздив до Львова, і ми через нього могли замовити. У батька тиск дуже високий, він після лікарні був. Мати теж у нас хвора. Добре, що у нас піч була. Топили. Сушили сухарики. Привозили нам хліб раз на тиждень. Ми працювали та якось виходили з цього становища. 

Останньою краплею стало, коли на вулицю, що поряд із нашою, прилетіла бомба. Бо від такого ні дві стіни, ні підвал уже не врятують.

Шокувало, що дуже великі снаряди почали кидати по мирному населенню, а в нас там нічого не було стратегічного - тільки мирні домівки. Дітки ж ні в чому не винні. Я якось намагалася дітей налаштовувати, щоб вони не боялися цього всього, щоб психіка в них залишилася нормальною. І в мене це вийшло: діти реагують нормально на ці події, вони не перелякані.

Ми з чоловіком ще були 1 квітня на роботі, а тоді вже зв'язку не стало. Ми бачили, що з кожним днем стає все гарячіше. 2 квітня зібрали всю свою родину і приїхали до Краматорська. Знайшли там житло і думали, що тиждень-два, може, місяць – і повернемося додому. Але вийшло не так. Восьмого числа прилетіло на вокзал, і ми дев’ятого зібрали речі й поїхали вже в Дніпропетровську область, у місто Тернівку. Так тут і залишилися. 

Старша донька ходила в Тернівську школу, а менший син навчається онлайн у своїй школі. Чоловік зараз їздить на ротацію в Харків, а я тут, рекомендована до пожежної частини міста Тернівки. У нас є надія на те, що ми повернемося додому. А загалом усе добре в нас. 

Я сподіваюся, що найближчим часом війна закінчиться. Сподіваємося, що скоро повернемося додому. 

Мрію повернутися до рідного краю, зайти у свою хатину. Це дійсно найбільша мрія. І діти хочуть додому, і батьки. Хоча їм уже нікуди повертатися, у них повністю розбитий дім. Але ж хочеться повернутися назад.