Галина в перший день війни вивезла дітей подалі від обстрілів, і тепер їм вже нікуди повертатись – вони залишились без свого житла

Коли Чорнобаївку стали обстрілювати, почали склади вибухати, і ми прокинулися від цих вибухів. Я одразу вирішила вивозити дітей. Ми поїхали в Кропивницький спочатку. Нас приютили люди, ми пів року в них прожили. А потім переїхали до Одеси. 

Заторів ще не було, але людей виїжджало багато. Знайомі мої виїжджали. У мене своя машина. Я дітей зібрала, і у чому були, в тому й поїхали. А потім уже люди нам допомагали.

У Кропивницькому нас прийняли одразу, бо хотіли допомогти людям з дітьми. А в Одесі дуже важко було шукати помешкання, бо в мене зовсім маленькі діточки. На початок війни сину був рік, а дочці – чотири. Потім нас прийняла дуже гарна жіночка. Ми в неї живемо вже понад рік, і вона розуміє, що таке маленькі діти. Взагалі люди зараз підтримують одне одного. Уже в цьому жаху навчилися жити. Я допомагаю людям, наскільки можу, і мені допомагають. Згуртувалися. 

Боляче втрачати друзів. Недавно в Херсоні загинула моя знайома під час обстрілу. 33 роки їй було. 

За дітей болить, коли дітки гинуть. Я дуже близько до серця це беру, тяжко переживаю. Я сама – мама, і я не уявляю, як після цього мами далі живуть.

Колаборанти і зрадники – це найболючіше. Я завжди була російськомовна, і зараз в Одесі переважно російською люди розмовляють. І мені дуже болить, коли наші, україномовні, стають зрадниками та колаборантами. У мене є знайомі, які виявилися зрадниками, і це дуже боляче. 

Чоловік військовий, вмовляв мене виїхати за кордон, і друзі вмовляють до сьогодні. Але я нікуди не хочу їхати. Я люблю Україну, тут я вдома. У мене навіть думки немає поїхати. 

Я вірю в нашу перемогу. Своє майбутнє хочу бачити в Україні – у квітучій, сильній державі. І щоб росіяни всі подохли. Я залишилася без будинку. Мій будинок у Херсоні спочатку розбомбили, а потім затопили. Але це мені взагалі не болить. Найважливіше – щоб усі були живі, а решта відбудується.