Пензова Марія, 9 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія № 35 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ковалевська Л.В.

«1000 днів війни. Мій шлях»

Десь о п’ятій ранку я прокинулася від того, що моя мама бігає по кімнаті з телефоном і дуже схвильованим голосом з кимось розмовляє. Моє перше питання — чи потрібно мені до школи. Мама відповіла, що не знає, і взагалі, щось дуже дивне відбувається.

Я живу біля залізниці, і в нас там завжди гучно. Коли я почула щось подібне, то не злякалася. Десь через п’ять хвилин почали писати в месенджерах про новини, і я була шокована — не вірила, що це насправді. «Як у ХХІ столітті може таке статися?» — питала себе я.

Потім написала вчителька, що до школи ми не йдемо. Я зраділа, але все ще не усвідомлювала цю жахливу ситуацію. Почали складати речі, мама дзвонила моєму братові, щоб він приїхав до нас.

Потім… все як у тумані… Ми йдемо за хлібом — його ніде немає, всі люди в паніці. Атмосфера — наче якийсь апокаліпсис.

Коли лунала тривога, ми всі бігли в бомбосховище і сиділи там годинами. Коли я згадую ці моменти, мені хочеться плакати. Стільки болю, несправедливості й жалю до людей було в моїй душі.

Не було думки залишати рідне місто. Єдине, що приносило мені спокій, — це була церква і молитва.

У березні в мою школу влучила ракета. Ту ніч я дуже добре пам’ятаю... Прокинулася від повідомлень друзів, що наш навчальний заклад розбомбили. Спершу не повірила, а потім разом з родичами сходила й побачила цей жах. Ці спогади не полишать мене ніколи. Навіщо це було робити? Я була у повному розпачі.

Трохи згодом усе почало налагоджуватися. Вже не так сильно боїшся повітряної тривоги, з’являлися продукти, починала розуміти, що життя не закінчується. Влітку вже гуляла з друзями, проводила з ними час — хотіла відволіктися від поганих думок.

Почалося навчання, уроки... і якось забулося, що йде війна. Але прильоти, загиблі воїни й їхні родини пробуджують смуток і печаль.

Я дуже засмутилася, коли навчання почалося онлайн, і до останньої миті вірила, що цей напад вже скоро закінчиться.

Коли почали вимикати світло і воду, я зрозуміла, як раніше не цінувала найпростіших речей у моєму житті.

Родичі та друзі поїхали за кордон. Навіть зараз, коли з ними спілкуюся, потроху навертаються сльози.

Уже зараз трохи легше, але ця війна залишить відбиток болю та страху в кожній людині. Люди народжуються, люди вмирають, а воїни нас захищають. І я вірю, що в наступному році наша Батьківщина буде незалежна.