Пензова Марія, 9 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія №35 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковалевська Лариса Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені було 13 років. Я ходила в 6 клас. 23 лютого 2022 року я попрощалася з однокласником і пішла додому. Був у міру холодний день, я мріяла й ні про що не переймалась. 24 лютого почалася війна… Я ніколи не підозрювала, що в наші часи люди на таке здатні. Лунають сирени, летять снаряди, люди всі в паніці. Цей безтурботний, веселий час перетворився на виживання. Не замислювалася про те, що в мене не може бути світла, води, опалення. Люди не цінують деяких речей до того моменту, як їх втратять. Ця подія дала мені зрозуміти те, що життя не вічне.

Треба боротися, насолоджуватися життям, ставити цілі на майбутнє і просто радіти тому, що ти маєш змогу дихати й бути поруч із близькими.

У цій ситуації опорою для мене була і є сім’я. Її підтримка й віра в краще надихала мене. Ми разом сиділи в бомбосховищах, розмовляли по декілька годин, коли не було світла, грали в ігри, намагалися відволіктися від новин та стресу. У мене була ситуація, коли до нас приїхав мій брат зі своєю дівчиною та їхньою подругою. Я була дуже рада, що ми всі разом. У тієї подруги був день народження, і ми приготували для неї торт. Тоді дуже часто вимикали світло: цей день ми відсвяткували при свічках.

Це було дуже незвично, але атмосфера була теплою та дружньою. Якби в мене не було сім’ї, я б не змогла вистояти перед війною.

У зв’язку з війною - я подорослішала. Раніше всі мені допомагали, але зараз це повинна робити я. Моїй мамі було дуже тяжко, тому що вона працювала, готувала, взяла опіку над старенькою сусідкою, доглядала за бабусею та дідусем. Я вирішила, що буду допомагати їй. Прибирання кімнати, походи до магазинів, іноді приготування їжі - це все лягло на мої плечі. Я не скаржусь, а навпаки дуже рада, що можу бути корисною.

Раніше я не звертала увагу на військових, не була обізнана в цій темі, але з початком війни все змінилось. Для мене вчинки захисників та захисниць – подвиги. Вони кожен день ризикують своїм життям.

Дуже лячно жити й не знати, коли ти помреш. Наші захисники - герої, які оберігають нас своїм щитом. Я дуже переймаюсь цим. Як вони там? Що їдять? Де сплять? Чи не забрали когось у полон? Я не можу уявити, як це, коли тебе допитують, мучать, калічать. На серці дуже боляче від цього.

Допомога - це невід’ємна частина нашого життя. Вона буває різною, але однаково приносить користь. З початком війни українці почали допомагати одне одному. Я це побачила на власні очі. Люди донатять, збирають теплі речі, харчі, надають житло переселенцям, роблять усе, щоб наблизити нашу перемогу.

Неймовірними людьми є й лікарі. Вони рятують життя кожного. Дорослий ти чи малий, старий чи молодий, вони не вибирають. Головна мета лікарів - не дати померти людям.

Вони працюють і в день і в ніч, і тоді, коли в них немає сил. Я дуже вдячна їм за їхню жертву, заради людства. Це навіть вплинуло на вибір майбутньої професії. Дуже важко визначитися, ким ти хочеш стати, коли над твоєю головою літають ракети, але я змогла. Професія, яка мені сподобалась, - лікар. Я знаю, що це дуже важко, але в мене є сили. У наш час дуже багато поранених, тому, напевно, стану реабілітологом.

Не легше і вчителям, які допомагають нам здобути освіту. Для кожної людини важливо бути розумним та обізнаним у багатьох питаннях.

Учителі, незважаючи на свою маленьку зарплатню, намагаються навчити нас нового. Я дуже рада, коли знання подаються у формі гри. Це тебе заохочує вчитися та рухатися в правильному напрямі. І це мотивує.

У наші часи допомога потрібна не тільки людям, а й тваринам. Вони теж переживають через війну. Дуже шкода, коли тварини зазнають травм від ракет, але добре, що в нашій країні є притулки. Одна з небагатьох наших місій - допомагати ветклінікам. Ліки, їжа, одяг – це все може знадобитись. Я дуже рада, що хазяї не залишають своїх домашніх улюбленців у біді. Часто повідомляють, що тварин вивозять із зони окупації. Вони ж члени нашої сім’ї, і наш обов’язок – турбуватися про них.

Коли почалася війна, я зі своєю морською свинкою бігала до бомбосховища. У моїх думках ніколи не було залишити її. Вона була дуже перелякана, але я впевнена, що вона відчувала підтримку й затишок від мене.

Наші долі різні. Можуть змінитися в одну мить. Головне, пам’ятати те, що ми люди й повинні допомагати одне одному, бо ми маємо спільну мету - бути вільними й незалежними. Відстоїмо Україну разом!