Горобець Марина, вчитель

Державний навчальний заклад "Професійно-технічне училище № 14 м. Нова Каховка"

“Війна. Моя історія”

День 131 лютого

гарних думок лишилось не багато –
переважно, самі лиш матюки

Буденні клопоти, рядові. І не більше. Провела чоловіка в поїздку, перемила посуд і можна було годинки три поспати.
Прокинулася від невідомого гуркоту. Перша реакція – глянути новини в телефоні. За кілька хвилин всім тілом бігли якісь мурахи-мутанти, а в голові пульсувало «НІ!». Самій стало невимовно страшно, але було ще незрозуміло, неясно, мутно… У вайбері почалися запитання від учнів про техніку з гидотними літерами, що заполонила вулиці. Намагалася їх заспокоїти, але то фігово виходило, бо техніка була не наша... Уявлення не мала, що робити.

Чоловік дістався Одеси. І взагалі нічого не знав! Мав якось повертатися.. Потрібно було щось робити, бо від бездіяльності паніка охоплювала все більше, а поряд були донечки з переляканими очима. Почали складати все в «тривожну валізку» (насправді це була велика спортивна сумка).

Перше, що приготували – повісили на ручку дверей повідець для Коті, бо до купівлі переноски за два роки справа так і не дійшла – не збирався він залишати квартиру, навіть сніг його не цікавив.

Як з’ясувалося через кілька місяців, аквафреш «асвабадітєлєй» теліпався на нашій ГЕС ще до 9 ранку.

Вирішили, що піду до магазину, куплю ще якихось продуктів, хоча що купувати в такій ситуації, можна було лише здогадуватися. Чоловіки в черзі мовчки тарилися пивом і наче готувалися до перегляду якогось шоу… але мовчки, серйозно, майже не розмовляючи.

Все навколо почало змінюватися ще тоді, 24 лютого. Повітря стало іншим. Воно не рухалося і стало якимось сталевим, хотілося затримати дихання якомога надовше, бо, здавалося, кожен подих тебе отруює.

Вулицями їхали військові зелені машини, БМП, БТР і ще хто зна й що. Стояв неймовірний гул.

Щоб чимось зайнятися з користю, пішли зі старшою клеїти вікна на балконі. З переляку скотча не побачили, тому використали всю ізоленту, що знайшли. Поклеїли і вікна на кухні. Вийшло гарно – ромбики-трикутники. Тільки потім стане зрозуміло, що це не мало жодного сенсу. Пізніше таки переклеїли широким скотчем, як правильно, стрічка в стрічку: коли вперше поблизу буде детонувати кілька годин склад боєприпасів, скло на балконі перетвориться на гарненький вітраж, що триматиметься виключно на скотчі.

Чоловік нарешті позвонив: вже в Миколаєві. За кілька годин: вже в Херсоні. Близько 21 години в дверях повернувся ключ, старша донька видихнула «Нарешті».

Стало спокійніше. Але рішення про похід до укриття довелося змінити: Котю ніхто залишати не збирався, а перебування з ним могло становити реальну проблему.

Перший тиждень від постійного гуркоту хотілося десь сховатися, особливо хотілося вберегти доньок. Тому начитавшись про правило двох стін, облаштували місце у ванній: з подушками, пледами і … котом в якості заспокійливого.

Поступово вчилися розрізняти «прильоти» і «вильоти», звуки «Градів» від більш дрібного калібру: по звуку, по вібрації вікон і підлоги… це стало частиною життя: жахливою, неймовірною, але невід’ємною.

В житті з’явилося нове слово світломаскування. Щільно завішені вікна. Як стемніло – світло уже ніхто майже не вмикав, використовували телефон, свічку, світло від телевізора і т.д.

Потім з’явилося поняття «комендантська година»: не можна ходити по вулиці, не можна їздити. Наслідки ще не зрозумілі, але люди починали потрапляти «на виховання».

Виходила на вулицю і майже припиняла дихати: перетворювалася на слух та інтуїцію.

На моєму рюкзаку залишалася синьо-жовта стрічка. Зняла її майже через два місяці: зі сльозами зрізала ножицями, інакше зняти її було неможливо...

І знову потяглися незрозумілі дні. Обстріли. І виникла назва «місто мого вбитого щастя».

Знаю, коли повернуся – ЩАСТЯ там не буде. Воно зараз вмирає в мені, і разом зі мною. Це так страшно. За відчуттями нагадує, коли вві сні намагаєшся врятувати близьку, дорогу людину, і наче б то з’являється шанс, але ти прокидаєшся. І з жахом розумієш, що в реальному житті все не так. Все скінчилося. Порятунку не буде. І шансів нуль.