Рекун Айсу, учениця 10 класу Харківської гімназії №98

Вчитель, що надихнув на написання есе: Плігіна Інна Сергіївна

«Чому бути українкою – це моя суперсила»

Я – українка! Зараз постало дуже важливе питання як серед молоді, так і серед старшого покоління: «Хто я? Як мені себе ідентифікувати? Ким я є і був насправді?» І щодня все більше людей починають сміливо відповідати: «Я українець/українка і я пишаюсь цим!» Перед спільним ворогом ми постали як єдина нація, незламний мур, що боронить Батьківщину не тільки на полях битв, а й «усередині» країни.

Бути українцем – це класно! Увесь світ бачить нашу сміливість та незламність, нашу волю та любов до України. Ми впевнено стаємо на захист наших кордонів, бо ми знаємо – зараз твориться історія і те, як вона закінчиться, визначить майбутнє. Не тільки наше… Наших дітей, онуків, сестер, братів, друзів, близьких. Майбутнє вчительки, що під обстрілами навчала дітей. Майбутнє хлопчини, що на свій випускний надягнув камуфляж, а не стрічку. Майбутнє незнайомого чоловіка, що кожного дня забирав свою дитину із садочка, але повинен був піти на фронт. Майбутнє сотень, тисяч, мільйонів… Саме зараз визначається історія цілої нації. І українці готові згуртуватися, стати цілою нерушійною силою, що буде вірити та сподіватися, боротися та стояти до самого кінця, який, я впевнена, стане початком чогось зовсім нового!

Спочатку було лячно. Я пам’ятаю ті дні, коли не було світла понад три місяці, як ми з мамою сиділи у підвалі під страшне здригання землі. Ще живе у мені спогад про страшний для мене день – день початку ВІЙНИ... Пам’ятаю: стою в черзі по хліб…, аж раптом свист, гуркіт - і стеля обвалюється тобі на голову. У такий момент ти з жахом думаєш: «Невже це кінець?». Було важко. А ніхто й не казав, що буде легко. Все це залишило відбиток у моїй свідомості, але я стала тільки сильнішою. Я поглянула на весь світ по-іншому.

А скільки ж іще подібних історій? Скільки люди вистраждали, але все одно вийшли переможцями, скільки сліз було пролито та скільки ще проллється, одному Богу відомо… Але цей біль, це випробування згуртувало нас – українців, сильну, вольову, незламну націю!!! Ніхто не зрозуміє вас краще, ніж людина, яка пройшла через те ж саме. Часто ми бачимо порожній погляд від дівчини чи хлопчини, що, здається, тільки-но закінчили школу чи університет, ми мовчимо, дивлячись на них. Мовчимо і даємо знати, що ми завжди поряд. Бо що ж казати? Словами не повернеш життя та втрачені хвилини. Замість слів ми обираємо дію.

Я вважаю, що зараз кожен є важливим ланцюжком, що впливає на наше життя в Україні. Хтось відновлює зруйновані будівлі, хтось під свист ракет лагодить лінію водопостачання, а хтось навіть у темряві ночі рятує життя людей. Звісно не всі можуть це все робити, але є багато способів допомогти у здобутті перемоги.

Пам’ятаю, як ми всі разом плели сітки та виготовляли свічки для наших військових. Пам’ятаю, як в’язали шкарпетки та пекли паски на Великдень, щоб на фронті теж згадали, що бувають у житті й добрі часи. Справді, приємно бачити, як багато людей долучається до такого роду допомоги. Ми усвідомили, що разом і тільки так ми здобудемо ПЕРЕМОГУ.

У чому ж незламність духу та сила української нації? У кожному з нас: у наших думках, наших діях, наших особистих перемогах та невдачах. Усі ми стали єдиним суспільством, що готове до жертв заради спільної мети – ПЕРЕМОГИ. Сила в нашому дусі, наших історіях, наших серцях, що, здається, б’ються в одному ритмі!

Кожне життя залишає по собі певний слід, і зараз, коли ми об’єдналися, я впевнена,  залишмо за собою «слід», який буде сяяти ще багато віків. Ми і є саме та незворушна, незламна сила!