Радько Анастасія, учениця 11 класу Ірпінського академічного ліцею НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна завжди застає зненацька і ніколи не залишає без уваги просту пересічну людину. Коли ж вона дістається до тебе фізично, душа неодмінно потрапляє під безперервні обстріли. А за душею серце…

Моя історія почалася о шостій тридцять 24 лютого. Тоді пролунало перше «Війна!» з вуст матусі. У голові пустота, ніби недолугий жарт чи примітивна галюцинація, сон.

Навколо було тихо, тому це відчуття лише посилювалось: ні пострілів, ні літаків. Перша думка з'явилася тільки через кілька годин: «Це все насправді?» ці думки тієї миті доводили до істерики. Увечері — перші гучні постріли гармат і подальше переховування в підвалі сусіда. Наступні пів місяця ми сім'єю сиділи на цьому ж місці, намагаюсь потрапити на евакуацію.

Одного разу завадили ворожі танки, що пішли на нас з потрібного напрямку, а вже друга спроба стала вдалою й рятівною для нас. На той момент у місті не було нічого: ні світла, ні води, ні газу. Евакуювали до Києва, де ми й проживали наступні два місяці.

Час був відверто страшним, ситуація жахлива, але відчувалося все, як у тумані. За кермом була тоді не я, а інстинкти вижити. Завдяки ним час пролетів настільки швидко, наскільки тільки міг, мозок не встиг підняти паніку в самому епіцентрі подій.

Саме розуміння отриманої інформації відбувалося вже після стресового стану — у Києві. Лише тоді з'явилися думки, що війна справді настала. Що це не сон, не надто реалістичний фільм, а саме повномасштабне вторгнення.

При поверненні додому моє місто було вже не впізнати: кожен будинок так чи інакше потрапив під обстріли: десь вікон нема, десь пожежа була, а десь і взагалі тільки фундамент будинку видно. На моїй вулиці загинула половина мешканців — хороші знайомі, друзі.

Моя сім'я довго відходила від навали, домівка також потерпала від нищівних обстрілів під час окупації. Дивом, коти, що були на той час у будинку, врятувалися й не постраждали.

Війна — завжди про смерть і горе. Вона неодмінно зачіпає кожну з верств населення і руйнує мільйони життів. Я і моя сім'я не оминули жаху, опинилася в самому центрі навали.

Війна не полишає нас і сьогодні, регулярно нагадує звістками про смерті знайомих і ракетами, мінами та розтяжками в лісах.

Та колись все скінчиться. Через рік, п'ять чи десять. У всього є свій логічний кінець і, сподіваюся, що в нашому випадку це є перемога України.