Свириденко Ольга Володимирівна, 15 років, Новодеркульський ліцей імені А.В. Пастухова Біловодської селищної ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Ірина Миколаївна

Вже довгих сім років триває війна на Сході України. Коли почалися перші заворухи, мені було вісім років. Тоді я ще не розуміла, що відбувається. Телеканали крутили новини про Майдан, Крим та перші бойові дії.

Але всі ті слова «проходили повз мене». Усвідомлення того, що таке війна, прийшло тоді, коли мого тата мобілізували.

У 2014 році мій батько, Свириденко Володимир, якому на той час було вже 42 роки, отримав повістку із Біловодського військкомату. Не став нікуди втікати, переховуватись – пішов з четвертою хвилею мобілізації захищати Україну. До цього працював на рідній землі, вирощував хліб, ростив мене та мого брата Євгена. Та довелося з трактора пересісти за кермо військової машини. 29 січня 2015 року пройшов місячне навчання у військовому центрі під Києвом і був направлений у 26-у артилерійську бригаду м. Бердичева.

Через 9 днів мені виповнилося 9 років. Це, мабуть, найстрашніший мій День народження.

А з 15 травня 2015 року по травень 2016 був на Світлодарській дузі. Зона відповідальності – Зайцеве, Луганське, Піски, Гранітне. А вдома залишились я і мама(мій брат на той час був курсантом Хмельницької національної академії прикордонної служби імені Б.Хмельницького).

Із розповідей мого батька я розумію, як йому важко знову, навіть у спогадах, повертатись у ті пекельні дні. Він говорить, що служба – це теж робота, важка, виснажлива, небезпечна, без вихідних…

Особливо боляче втрачати тих, хто ділився з тобою хлібом і водою, хто зігрівав холодними ночами, теплим словом. Це його побратими. На, жаль, не всі вони повернулись з-під Донецька. Віддали для єдності нашої Батьківщини найдорожче – життя. Після бою приходив світанок – і поблизу квіти, і річка недалеко, і гніздо пташине. Зовсім, як рідна Третяківка.

Одного разу тато зізнався мені, що саме думка про родину й врятували його. А ще листи, які вдома цілували зі сльозами на очах. Ось деякі фрагменти з них: «Не сумуй, Іринко, вір – я обов’язково повернусь. Бережи Олечку й себе… Питаєш мене – чи буває страшно мені? Якщо і буває, то лише за тебе. За донечку, боюся, як ти там, чи все гаразд? Хто тобі допоможе, підтримає? А за мене не хвилюйся – така наша чоловіча доля: захищати Україну. Не хвилюйся, рідна, все це для мене, як іспит, чи гідні ми зватись людьми?».

Саме перша мобілізація батька змінила мій світогляд. Я стала дорослішою. У Третяківці, де я проживаю, під Білою горою, стояла передова. Було чутно постріли солдат. Не усюди можна побігати , бо міни, розтяжки. Нерідко по вулицях села швидко їздили БТР-и та інша військова техніка. У нежилих будинках заселялись військовослужбовці.

Одне з таких помешкань було по-сусідству зі спортмайданчиком, на якому солдати після варти грали з нами у футбол та волейбол та давали нам поласувати згущеним молоком. Через деякий час бійців було переведено ближче до кордонів. А ми з мамою не змінили місця проживання, хоча війна була зовсім близько до нашого населеного пункту.

Коли я закінчувала 4 клас, з фронту повернувся мій татусь. Для мене він є справжнім героєм.

Здавалось тоді для мене, що світ посвітлішав, а жахливі картини війни я бачила лише на каналах ТБ, де обстрілами знищували школи, дитячі садки, гинули діти, тисячі людей залишали свої домівки…

Недовго батько був удома. Невдовзі підписав контракт і пішов на фронт. Зараз він служить під Львовом.

Мені вже не 9, не чутно пострілів біля гори. Не видно зброї з окопів поблизу мого красивого, чебрецевого, такого рідного для мене села, але війна, страшна й жорстока, триває.

У душу «просяться слова» українського поета Ярослава Пагуляка:

Я хочу палко цілувати вітер

І сильно-сильно обіймати світ

Я хочу, щоб цвіли навколо квіти

Для мене і для когось, і для всіх.

Але я розумію, що земля дихає легко, квітує, коли немає війни.